Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Міс Маучер!

Я подивився в коридор і нічого не побачив. Я все ще дивився в коридор, гадаючи, що міс Маучер забарилася там, коли, на моє невимовне здивування, з-за канапи, яка стояла між дверима і мною, викотилася пишно вбрана карлиця років сорока чи сорока п'яти, з дуже великою головою, парою шахрайських сірих очей і такими неймовірно короткими руками, що, намагаючись грайливо прикласти пальця до кирпатого носа, вона мусила схилити голову назустріч своїй руці. Подвійне її підборіддя було таке гладке, що в ньому потопали стрічки капелюшка. Шиї в неї не було, талії в неї не було, ніг у неї не було — принаймні про них не варто було говорити; і хоч була вона жінкою звичайних розмірів аж до того місця, де мала б у неї бути талія, і хоч посувалась, як усі людські істоти, на парі ніг, та була вона така куца, що стілець був для неї, як стіл для звичайної людини. Ця пишно і незграбно вбрана леді притулила носа до вказівного пальця з тими труднощами, які я вже змалював, схилила голову набік, примружила око і дуже хитро подивилася на нас; пофліртувавши очима зі Стірфорсом, вона вибухнула цілим потоком слів.

— Що? Квіточко моя! — солоденько почала вона, жартівливо киваючи йому своєю великою головою. — Та невже ви тут? Ах ви, поганий хлопчисько, і не сором вам! Чим ви тут займаєтеся, так далеко від дому? Каверзуєте, клянусь! Ви — хитрун, Стірфорсе, та й я не проста, еге ж? Ха-ха-ха. Ви поставили б сто фунтів проти п'яти, що не зустрінете мене тут. А як же! Господи, та мене всюди повно, клянусь! Ось я тут, ось я там, ось мене нема — як монета фокусника в дамській хустинці. До речі, про носові хустинки — і про дам — яка ж ви втіха для вашої любої матінки, хлопче мій милий.

Міс Маучер розв'язала стрічки свого капелюшка та сіла, захекавшись, на ослінчик перед каміном — обідній стіл правив їй за альтанку, бо вона розташувалася саме під ним.

— Ох, зіроньки мої ясні, — вела вона далі, ляскаючи руками по своїх маленьких колінах і проникливо глянувши на мене. — Є в мене певна звичка, справді, Стірфорсе. Як зійду по сходах, то кожен подих мій стає мені важким, мов цеберко води. А побачили б ви, як визираю я з вікна горішнього поверху, то подумали б, що я гарненька жінка, правда ж?

— Я подумав би це, де б не побачив вас, — сказав Стірфорс.

— Годі, клятий хлопче, годі! — скрикнула куца істота, погрожуючи йому хустинкою, якою вона витирала собі обличчя. — Соромтесь! Але даю вам слово честі, на тому тижні я була в леді Мізерс, — ото жінка! Вона не старіє! — і Мізерс сам увійшов до кімнати, де я чекала на неї, — ото чоловік! Він теж не старіє! Так само, як і його перука, хоч він і носить її незмінно десять років — так він почав мені робити такі компліменти... я вже думала, чи не доведеться мені смикнути дзвоник. Ха-ха-ха! Він — мила душа, але безпринципна.

— Що ви робили для леді Мізерс? — спитав Стірфорс.

— То вже будуть плітки, моє невинне дитятко, — відповіла вона, знову б'ючи себе пальцем по носу, кривляючись і блимаючи очима, мов хитрюще бісенятко. — Це не ваше діло. Ви хотіли б знати, чи не лікую я її від облисіння, чи фарбую її волосся, чи виправляю її фігуру, чи підводжу їй брови... хотіли б знати? I знатимете, серденько моє — якщо я вам скажу. Знаєте, як звали мого прапрадіда?

— Ні, — сказав Стірфорс.

— Звали його «Та невже», лялечко моя! — сповістила міс Маучер. — I походить він з прадавнього роду «Та невже», що від них успадкувала я всі маєтки «Чи справді».

Ніщо не могло зрівнятися з підморгуванням міс Маучер, хіба що тільки її самовладання. Прислухаючись до того, що казали їй, або чекаючи відповіді на свої слова, вона по-сорочому схиляла голову набік і мружила одне око. Одним словом, я зовсім розгубився від здивування і вп'явся в неї очима, забувши, боюся, всі правила ввічливості.

Тим часом вона присунула до себе стілець із торбинкою і метушливо почала витягати з неї всякі пляшечки, губки, гребінці, щіточки, клаптики фланелі, щипчики та інші інструменти; все це вона поклала купою на стільці. Раптом вона припинила свою роботу і спитала Стірфорса, дуже збентеживши цим мене:

— Як звуть вашого друга?

— Містер Копперфілд, — відповів Стірфорс, — він хоче познайомитися з вами.

— Гаразд, він познайомиться. Я з його вигляду зрозуміла, що йому цього хочеться! — сказала міс Маучер, шкутильгаючи до мене з торбинкою в руці і сміючись мені в обличчя. — Обличчя, мов персик! — вона стала навшпиньки, хоч я сидів, щоб ущипнути мою щоку.

— Просто спокусливо! Я дуже люблю персики. Щаслива познайомитися з вами, містере Копперфілд, запевняю вас.