Марко Вовчок: Твори

— Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! — задрiботiла панi. — Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? — вигукує ридаючи.

— Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

— Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцiлувались.

— Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

— Буду, серденько, буду!

Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. «Се чи не од нас повтiкали?» — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була, дiвчинонько!» — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?

— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

— Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

— Що це таке?

— Се баба божничок уквiтчала.

— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

— Добре, серденько.

Тодi вона його цiлує:

— Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.

— Та де вона була?

— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

— Де була?

— Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:

— А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.

— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.

— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.

— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.

— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! — загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

— Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. «Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?» I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. «Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…»

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

— А хто се тут? — питаю.

— Я, дiвчино-горличко!

— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

— Дiвчино! Дiвчино!

— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!