Марко Вовчок: Твори

На весiлля панiв, панiй понаїздило, — гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» Iнша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, — тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, — не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

— З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, — тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав — пообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся — зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.

— А кого вам треба? — питаю його.

— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти, — думаю, — як його пiти? Ще панi бучу знiме!

— Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.

Вiзника всмiхнувся: «Як собi знаєш, дiвчино!» — та й пiшов.

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?

— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

— Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?

— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!

— То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

— Час їхати!

— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!

— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.

— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

А хазяїн бородатий:

— Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

— Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звiку б не казав!

— Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! — викрикне наостатку.

— Серце моє! Люди добрi, простi…