Марко Вовчок - Твори

А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.

Бiжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому».

Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.

Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.

Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.

Кинусь я до них:

— Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?

— От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! — каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От i ся, — на Настю показує, — тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.

— Яка воля? — питаю, не розумiючи.

— А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!

А другий москаль:

— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!

I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, — от мов з каменю.

Вибiгла Чайчиха. Кажу їй — вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла — та мусила вже.

От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, — як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: «Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!»

Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.

А Чайчиха їм на те:

— Сестрицi! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не боронiть — нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!

I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.

Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:

— Я вже сьогоднi випила, — шумить менi в головi…

А далi:

— Люди добрi! — простогнала. — Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя — як сiла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.

— Насте, — кличемо, — iди лишень до ради, порадимось.

— Голова болить! — одказала.

На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.

— Горить, горить! — каже.

На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.

— Насте, куди се?

— Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!

Мати заплакала, — просить:

— Доню моя, схаменись!

— Пустiть мене, пустiть!

— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!

— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.

Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:

— Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!» — скаже i вижене… i добре зробить.

К ночi вже з сили зовсiм вибилася, — тiльки стогнала стиха та просилась:

— Не женiть мене, не женiть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, — не женiть!

Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.

— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!

Так опiвночi пiднялась на лiжку…

— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?

I впала…

Се вже її останнє слово було…

Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть — зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.

Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.

Аж ось послав їм господь, — уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось — уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, — дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.