Марко Вовчок - Твори

А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»

Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, — вона й зникне до ночi.

Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!

Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» — застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.

— Бог… — кажу, — дитинку нам бог дав!

Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, — каже, — горе да горе…».

Я й собi кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привiтали — сумом та плачем!

I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене i дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твiй тато не прийде одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає нiколи… А ти мене, янголятко, не клени». Отакi, було, слова промовляє, а сама до дитини всмiхається i ладки їй б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне — бiжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.

Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: «Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!»

А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: «Якi сi люди п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, — пропадає дитя».

А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!»

Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…

Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала — свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…

Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.

— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько — тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!

А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.

Коли схопиться хутенько:

— Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!

I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.

А вранцi прокинулась, побачила труночку, — iздригнулась, збiлiла.

— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:

— Насте! Насте!

— Пустiть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…

Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.

Ми й поховали дитинку — її не було; а потiм, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, — нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.

Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, — от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю — мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: «Обманив!»

— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!

— Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: «Лихо, горе буде!»