Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Це ти, мій друже!

— Це ви, мій дорогий пане!

— Як ти опинився між цими людьми?

— А ви, як сталося, що ми тут зустрілися?

— Це ви, Денізо?

— Це ви, панеЖаку? Скільки я наплакалася за вами!..

А Деґлян закричав:

— Несіть сюди склянки й вино, мерщій: це він, що врятував усім нам життя!..

Кілька днів пізніше помер старий воротар замку; Жак одержав його місце й одружився з Денізою, з якою вони заходжуються пустити в люди учнів Зенона й Спінози.* Його любить Деґлян, шанує його пан і обожнює жінка, бо так і було записане там, угорі.

Мене хотіли переконати, що його пан і Деґлян закохалися в його жінку. Я не знаю, чи правда це, але я переконаний, що увечорі, лягаючи спати, він казав собі: «Коли там, угорі, написано, що тобі, Жаку, наставлять роги, то хоч і що б ти робив, — а наставлять; коли ж там, навпаки, написано, що не наставлять, то хай що хочуть вигадують, — а не наставлять; тож спи собі, мій друже...» — і засинав.

Син заможного ремісника з Лянґру (східня Франція), Дені Дідро (1713-84) мав, за задумом батьків, успадкувати місце свого дядька, каноніка Дідьє Віньєрона, і в згоді з цим пляном його віддали в науку до місцевого єзуїтського колежу, але плянові не судилося здійснитися: канонік Віньєрон помер, коли Дідро був ще неповнолітнім хлопцем, — у 1728 році. З цього часу до 1732 Дідро вчився в колежі д'Аркур у Парижі і таки в 1732 ж році дістав звання магістра мистецтв Паризького університету. У обох колежах отці-єзуїти були чудовими вчителями, і їм завдячує Дідро добру освіту, але на час її закінчення він остаточно відмовився від думки про духовну кар'єру. І на цьому можна було б закінчити вступ до біографії Дідро, до якого вступу хіба можна б додати, що він витратив ще два роки (1733-35) на студії юридичних наук, хоч потім відмовився й від кар'єри юриста, що дуже засмутило вихованого в доброму звичаї його батька й надовго ускладнило йому відносини з рідним домом у Лянґрі.

Від цього часу Дідро оселився в Парижі як людина вільної професії, заробляючи принагідною літературною працею. Так почалося нове житя того Дідро, який належить до якоїсь п'ятки мислителів 18 віку (крім нього, ще Вольтер, Руссо, д'Алямбер, Монтеск'е, — як називати найвизначніших), що своєю діяльністю підготували ґрунт для французької революції й гуманістичного способу думання нового часу. Як співробітники славетної «Енциклопедії», або «Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», вони відомі під загальною назвою енциклопедистів. Не одному з них це означення припадає подвійно слушно, а особливо Дідро: він був енциклопедистом як людина, що не пройшла байдуже повз жодну з тодішніх ділянок знання, почавши від філософії, політики, літератури, мистецтва й кінчивши математикою, фізикою, анатомією. Його спадщина, як брати тільки гуманітарні ділянки, містить у собі велику кількість філософічних есеїв, кілька романів і оповідань, драматичних творів (від Дідро починається у Франції т. зв. буржуазна драма); він був засновником мистецької критики у Франції, опублікувавши у своїх знаменитих «Сальонах» велику кількість критичних есеїв, як і кілька філософічних праць з загальної естетики, врешті неоціненну літературну вартість має його епістолярна спадщина. З другого боку, більше, ніж хто інший, на звання енциклопедиста вже у безпосередньому розумінні слова Дідро заслуговує як не тільки співробітник, а й видавець (спільно з д'Алямбером) названої енциклопедії, над виданням якої він працював з 1746 (перший том вийшов у 1751) року понад двадцять років і через усі труднощі довів її до кінця.

Як філософ і видавець «Енциклопедії», Дідро, здається, ці дві ділянки вважав найголовнішими в своїй праці і на літературну творчість (хоч був свідомий свого хисту й захоплювався нею) дивився як на приємну розвагу. Сам він спричинився до того, що його романістичні твори, ще за його життя заживши слави пе тільки у Франції, а й за її межами, появилися друком в оригіналі здебільша по його смерті (деякі з них, наприклад, «Жак фаталіст», завдяки зацікавленню Шіллера й Ґете, появилися в німецькому перекладі кілька років раніше). Дідро ніби не призначав їх до друку, і вони ширилися в рукописних копіях, розсиланих читачам “Correspondance littéraire” .

Дивна й либонь унікальна байдужість до літературної слави! Вона ж, мабуть, визначила й своєрідний чар романістичних творів Дідро: у психологічному наставлених, що він не виставляє себе на суд читача і не потребує перед ним позувати, він писав їх, наче б граючися, без тіні штучности й літературних умовностей, від яких не вільний кожен автор, що думає про друк твору і так чи так на читача зважає.