Лев Толстой - Війна і мир 1-2

«Що з нею?» — подумав П'єр, глянувши на неї. Вона сиділа біля сестри за чайним столом і неохоче, не дивлячись на нього, відповідала щось Борисові, який підсів до неї. Відходивши цілу масть і забравши на втіху своєму партнерові п'ять взяток, П'єр, чуючи гомін вітання і кроки якихось гостей, що ввійшли до кімнати під час збирання взяток, знову глянув на неї.

«Що з нею сталося?» — ще більш здивовано сказав він сам собі.

Князь Андрій з бережливо-ніжним виразом стояв перед нею говорив їй щось. Вона, підвівши голову, розрум'янившись і, очевидно, намагаючись стримати поривчасте дихання, дивилась на нього. І яскраве сяйво якогось внутрішнього, раніш погашеного вогню знову горіло в ній. Вона вся змінилась. З поганої знову стала такою ж якою була на балу.

Князь Андрій підійшов до П'єра, і П'єр помітив новий молодий вираз і в обличчі свого друга.

П'єр кілька разів пересідав під час гри, то спиною, то обличчям до Наташі, і протягом шести роберів робив спостереження над нею і над своїм другом.

«Щось дуже важливе відбувається між ними», — думав П'єр, і радісне і разом гірке почуття змушувало його хвилюватися і забувати про гру.

Після шести роберів генерал встав, сказавши, що отак неможливо грати, і П'єр звільнився. Наташа осторонь розмовляла з Сонею та Борисом. Віра про щось з тонкою усмішкою говорила з князем Андрієм. П'єр підійшов до свого друга і, спитавши, чи не таємниця те, що говориться, сів біля них. Віра, помітивши увагу князя Андрія до Наташі, вирішила, що на вечорі, на справжньому вечорі конче треба, щоб були тонкі натяки на почуття, і вибравши час, коли князь Андрій був сам, почала з ним розмову про почуття взагалі і про свою сестру. Їй треба було з таким розумним (яким вона вважала князя Андрія) гостем застосувати свою дипломатичну майстерність.

Коли П'єр підійшов до них, він помітив, що Віра самовдоволено захоплена розмовою, князь Андрій (що з ним рідко бувало) здавався збентеженим.

— Як ви гадаєте? — з тонкою усмішкою казала Віра. — Ви, князю, такі проникливі і так розумієте відразу характери людей. Що ви думаєте про Наталі, чи може вона бути сталою у своїх симпатіях, чи може вона так, як інші жінки (Віра розуміла себе), один раз покохати людину і назавжди залишитись вірною? Це я вважаю справжнім коханням. Як ви думаєте, князю?

— Я занадто мало знаю вашу сестру, — відповів князь Андрій з глузливою усмішкою, під якою він хотів приховати свою ніяковість, — щоб розв'язати таке тонке питання; і потім я помічав, що чим менш подобається жінка, тим вона буває сталішою, — додав він і подивився на П'єра, що в цей час підійшов до них.

— Так, це правда, князю; у наш час, — говорила далі Віра (згадуючи про наш час, як взагалі люблять згадувати обмежені люди, думаючи, що вони знайшли і оцінили особливості нашого часу і що властивості людей змінюються з часом), — в наш час дівчина має стільки свободи, що le plaisir d'être courtisée [502]часто заглушує в ній справжнє почуття. Et Nathalie, il faut l'avouer, y est très sensible [503]. — Повернення до Наталі знову змусило неприємно скривитися князя Андрія; він хотів встати, але Віра продовжувала з іще більш витонченою усмішкою.

— Я гадаю, ніхто так не був courtisée [504], як вона, — казала Віра, — але ніколи, до самого останнього часу ніхто серйозно їй не подобався. Ось ви знаєте, графе, — звернулась вона до П'єра, — навіть наш милий cousin Борис, який був, entre nous [505], дуже й дуже dans le pays du tendre.. [506], — говорила вона, натякаючи на карту кохання, що була тоді у вжитку.

Князь Андрій насуплено мовчав.

— Адже ви дружні з Борисом? — спитала його Віра.

— Так, я його знаю…

— Він певне вам казав про свою дитячу любов до Наташі?

— А була дитяча любов? — раптом несподівано почервонівши, спитав князь Андрій.

— Так. Vous savez entre cousin et cousine cette intimité mène quelquefois à l'amour: le cousinage est un dangereux voisinage. N'est ce pas? [507]

— О, безперечно, — сказав князь Андрій і раптом неприродно пожвавішав і став жартувати з П'єром про те, яким він повинен бути обережним у своєму обходженні зі своїми п'ятдесятилітніми московськими кузинами, і серед жартівливої розмови встав і, взявши під руку П'єра, одвів його вбік.

— Ну що? — спитав П'єр, який здивовано спостерігав чудне збудження свого друга і помітив погляд, що його він, встаючи, кинув на Наташу.

— Мені треба, мені треба поговорити з тобою, — сказав князь Андрій. — Ти знаєш наші жіночі рукавички (він говорив про ті масонські рукавички, що давалися новообраному братові для вручення коханій). Я… та ні, я згодом поговорю з тобою… — І з чудним блиском в очах, з неспокоєм у рухах князь Андрій підійшов до Наташі і сів біля неї. П'єр бачив, як князь Андрій щось спитав її, і вона, спалахнувши, відповіла йому.