Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Князь Андрій почував у Наташі наявність цілком чужого для нього, особливого світу, сповненого якихось невідомих йому радощів, того чужого світу, який ще тоді, в отрадненській алеї і на вікні, місячної ночі так дражнив його. Тепер цей світ більше не дражнив його, не був чужим світом, він сам, вступивши в нього, знаходив у ньому нову для себе втіху.

По обіді Наташа, на просьбу князя Андрія, пішла до клавікордів і почала співати. Князь Андрій стояв біля вікна, розмовляючи з дамами, і слухав її. Посеред фрази князь Андрій замовк і відчув раптово, що до його горла підступають сльози, можливості яких він не знав за собою. Він подивився на Наташу під час її співу, і в душі його відбулося щось нове і щасне. Він був щасливий і йому разом з тим було сумно, йому зовсім не було чого плакати, але він ладен був плакати. Чого? Згадавши колишню любов? маленьку княгиню? свої розчарування?.. свої надії на майбутнє?.. Так і ні. Головне, чого йому хотілося плакати, було те, що він раптом ясно усвідомив страшну протилежність між чимсь безконечно-великим і невизначеним, що було в ньому, і чимсь вузьким і тілесним, чим він був сам і навіть була вона. Ця протилежність гнітила й радувала його під час її співу.

Кінчивши спів, Наташа відразу підійшла до нього і спитала його, як йому подобається її голос? Вона спитала це і зніяковіла вже після того, як вона це сказала, зрозумівши, що цього не треба було питати. Він усміхнувся, дивлячись на неї, і сказав, що йому подобається її спів так само, як і все, що вона робить.

Князь Андрій пізно увечері поїхав від Ростових. Він ліг спати за звичкою лягати, але незабаром побачив, що він не може заснути. Він то, засвітивши свічку, сидів у ліжку, то вставав, то знову лягав, і безсоння нітрохи не обтяжувало його: так радісно й новітньо було в нього на душі, наче він з душної кімнати вийшов на вільний світ божий, йому і на думку не спадало, що він був закоханий в Ростову; він не думав про неї; він тільки уявляв її собі, і через те все життя його поставало перед ним у новому світлі. «Чого я б'юсь, чого я морочуся в цій вузькій, замкнутій рамці, коли життя, все життя з усіма його радощами відкрите передо мною?» — казав він собі. І він вперше по довгому часі почав робити щасливі плани на майбутнє. Він вирішив сам з собою, що йому треба подбати про виховання свого сина, підшукавши для нього вихователя і доручивши йому; потім треба вийти у відставку і поїхати за кордон, бачити Англію, Швейцарію, Італію. «Мені треба користатися зі своєї волі, поки так багато почуваю в собі сили й молодості, — казав він сам собі. — П'єр мав рацію, кажучи, що треба вірити в можливість щастя, щоб бути щасливим, і я тепер вірю в нього. Залишимо мертвим ховати мертвих, а поки живий, треба жити і бути щасливим», — думав він.

Одного ранку полковник Адольф Берг, якого П'єр знав, як знав усіх в Москві і в Петербурзі, в чистенькому новісінькому мундирі, з припомадженими наперед височками, як носив государ Олександр Павлович, приїхав до нього.

— Я щойно був у графині, вашої дружини, і так мені не пощастило, що моєї просьби не могли виконати; сподіваюся, що у вас, графе, мені пощастить більше, — сказав він, усміхаючись.

— Чого зволите, полковнику? Я до ваших послуг.

— Я тепер, графе, вже цілком влаштувався на новій квартирі, — повідомив Берг, очевидно знаючи, що звістка ця не могла не бути приємною, — і тому бажав зробити так, маленьку вечірку для моїх і моєї дружини знайомих. (Він ще приємніше усміхнувся.) Я хотів просити графиню і вас зробити мені честь завітати до нас на чашку чаю і… на вечерю.

Тільки у графині Єлени Василівни, яка вважала для себе принизливим товариство якихось Бергів, могло вистачити жорстокості відмовитися від такого запрошення. Берг так ясно пояснив, чому він бажає зібрати в себе невеличке і гарне товариство, і чому це йому буде приємно, і чому він для карт і для чого-небудь поганого жаліє грошей, але для гарного товариства ладен і зробити витрати, що П'єр не міг відмовитися і обіцяв бути.

— Тільки не пізно, графе, якщо смію просити; так без десяти хвилин о восьмій, смію просити. Партію складемо, генерал наш буде. Він дуже добрий до мене. Повечеряємо, графе. То зробіть ласку.

Всупереч своїй звичці спізнюватися, П'єр цього дня, замість восьмої без десяти хвилин, приїхав до Бергів о восьмій без чверті.

Берги, придбавши всього, що треба було для вечора, вже готові були приймати гостей.

У новому, чистому, світлому, прибраному бюстиками та картинками і новою меблею, кабінеті сидів Берг з дружиною. Берг у новенькому, застебнутому мундирі сидів біля дружини, пояснюючи їй, що завжди можна і треба мати знайомство з людьми вищими за себе, бо тоді лише є приємність від знайомств.