Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Переймеш що-небудь, можеш попросити про що-небудь. Ось подивись, як я жив з перших чинів (Берг життя своє лічив не роками, а височайшими нагородами). Мої товариші тепер ще ніщо, а я на вакансії полкового командира, я маю щастя бути вашим чоловіком (він встав і поцілував Віру в руку, але по дорозі до неї відігнув ріжок килима, що завернувся). І чим я набув усе це? Головне, умінням вибирати свої знайомства. Само собою зрозуміло, що треба бути доброчесним і акуратним.

Берг усміхнувся, свідомий своєї вищості перед кволою жінкою, і замовк, подумавши, що все ж таки ця мила дружина його є квола жінка, яка не може збагнути всього того, що становить гідність мужчини, — ein Mann zu sein [501]. Віра в той самий час також усміхнулася, свідома своєї вищості перед доброчесним, гарним чоловіком, який, проте, помилково, як і всі мужчини, на Вірин погляд, розумів життя. Берг, судячи по своїй дружині, вважав усіх жінок кволими і дурними. Віра, судячи по одному своєму чоловікові і поширюючи це спостереження, гадала, що всі мужчини тільки приписують собі розум, а разом з тим нічого не розуміють, горді і егоїсти.

Берг встав і, обнявши свою дружину обережно, щоб не зім'яти мереживної пелеринки, за яку він дорого заплатив, поцілував її в середину губ.

— Одно тільки, щоб у нас не було так скоро дітей, — сказав він за неусвідомленою для себе філіацією ідей.

— Справді, — відповіла Віра, — я зовсім цього не бажаю. Треба жити для громадянства.

— Така сама була на княгині Юсуповій, — сказав Берг, зі щасливою і доброю усмішкою показуючи на пелеринку.

У цей час повідомили про приїзд графа Безухова. Подружжя переглянулось самовдоволеною усмішкою, кожне собі приписуючи честь цих відвідин.

«Ось що значить уміти робити знайомства, — подумав Берг, — ось що значить уміти поводитись!»

— Тільки, будь ласка, коли я розважаю гостей, — сказала Віра, — ти не перебивай мене, бо я знаю чим зацікавити кожного і в якому товаристві що треба говорити.

Берг теж усміхнувся.

— Не можна ж: іноді з чоловіками чоловіча розмова повинна бути, — сказав він.

П'єра прийняли в новенькій вітальні, в якій ніде сісти не можна було, не порушивши симетрії, чистоти і порядку, і тому цілком зрозуміло було й не дивно, що Берг великодушно пропонував порушити симетрію крісла чи дивана для дорогого гостя і, видно, перебуваючи сам щодо цього у болісній нерішучості, запропонував рішення цього питання на розсуд гостя. П'єр розладнав симетрію, підсунувши собі стільця, і зразу не Берг і Віра почали вечір, перебиваючи одне одного й розважаючи гостя.

Віра вирішила в своїй голові, що П'єра треба розважати розмовою про французьке посольство і відразу ж почала цю розмову. Берг вирішив, що потрібна і чоловіча розмова; він перебив мову дружини, порушуючи питання про війну з Австрією і мимоволі з загальної розмови перейшов на особисті міркування про ті пропозиції, які йому було зроблено для участі в австрійському поході, і про ті причини, через які він не прийняв їх. Незважаючи на те, що розмова була дуже недоладною і що Віра сердилась за втручання чоловічого елементу, і чоловік і дружина з приємністю почували, що, хоч був лише один гість, все-таки їх вечір почався дуже гарно і що вечір був, як дві краплини води, схожий на всякий інший вечір з розмовами, чаєм і засвіченими свічками.

Невдовзі приїхав Борис, давній товариш Берга. Він з деяким відтінком вищості й поблажливості обходився з Бергом і Вірою. За Борисом приїхала дама з полковником, потім сам генерал, потім Ростови, і вечір уже цілком безперечно став схожий на всі вечори. Берг з Вірою не могли стримувати радісної усмішки, спостерігаючи цей рух по вітальні, поклони, звук цього безладного гомону і шелестіння суконь. Усе було, як і у всіх, особливо схожий був генерал, який, похваливши квартиру, поплескавши по плечу Берга, з батьківським самоуправством розпорядився розстановкою бостонного столу. Генерал сів біля графа Іллі Андрійовича, як найзнатнішого з гостей після себе. Старенькі зі старенькими, молоді з молодими, господиня біля чайного столу, на якому було зовсім таке ж саме печиво у срібному кошичку, яке було у Паніних на вечорі, все було цілком так само, як у інших.

П'єр, як один з найбільш почесних гостей, повинен був сісти в бостон з Іллею Андрійовичем, генералом і полковником. П'єру за бостонним столом довелося сидіти навпроти Наташі, і дивна зміна, що сталася з нею від часу балу, вразила його. Наташа була мовчазна і не тільки не була така гарна, як на балу, але вона була б погана, якби не мала такого покірливого, байдужого вигляду.