Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Княжна Марія уважно слухала те, що він казав їй.

— Селяни розорені? В них нема хліба? — спитала вона.

— Голодною смертю помирають, — сказав Дрон, — де вже там підводи.

— Та чому ж ти не сказав, Дронушка? Хіба не можна допомогти? Я все зроблю, що зможу... — Княжні Марії дивно було думати, що тепер, такої хвилини, коли таке горе наповнювало її душу, могли бути люди багаті й бідні і що могли багаті не допомогти бідним. Вона неясно знала і чула, що буває панський хліб і що його дають селянам. Вона також знала, що ні брат, ні батько її не відмовилися б допомогти селянам у скруті; вона лише боялася помилитися як-небудь у словах щодо цієї роздачі селянам хліба, яким вона хотіла розпорядитися. Вона була рада з того, що їй трапилась нагода мати клопіт, для якого їй не совісно було забути своє горе. Вона почала докладніше розпитувати Дронушку, чого потребують селяни і про те, що є панського в Богучарові.

— Адже в нас є хліб панський, братів? — спитала вона.

— Панський хліб увесь цілий, — з гордістю сказав Дрон, — наш князь не дозволяв продавати.

— Видай його селянам, видай усе, що їм треба: я тобі від імені брата дозволяю, — сказала княжна Марія.

Дрон нічого не відповів і глибоко зітхнув.

— Ти роздай їм цей хліб, якщо його ще вистачить для них. Усе роздай. Я тобі наказую від імені брата, і скажи їм: що наше, те і їхнє. Ми нічого не пошкодуємо для них. Так їм скажи.

Дрон пильно дивився на княжну, коли вона говорила.

— Звільни ти мене від цього, матінко, ради бога, звели від мене ключі прийняти, — сказав він. — Служив двадцять три роки, поганого не робив; звільни, ради бога.

Княжна Марія не розуміла, чого він хотів від неї і від чого він просив звільнити його. Вона відповіла йому, що вона ніколи не мала сумніву в його відданості і що вона все ладна зробити для нього і для селян.

Через годину після цього Дуняша прийшла до княжни повідомити, що прийшов Дрон і що всі селяни, з наказу княжни, зібрались біля амбара, бажаючи переговорити з панною.

— Та я ніколи не кликала їх, — сказала княжна Марія, — я тільки сказала Дронушці роздати їм хліба.

— Тільки ради бога, княжно матінко, накажіть прогнати їх і не йдіть до них. Усе обман лише, — казала Дуняша, — а Яків Алпатич приїдуть і поїдемо... а ви не звольте...

— Який же обман? — здивовано спитала княжна.

— Та вже я знаю, тільки послухайте мене, ради бога. Ось хоча б і няню спитайте. Кажуть, не згодні виїжджати за вашим наказом.

— Ти щось не те говориш. Та я ніколи не наказувала виїжджати... — промовила княжна Марія. — Поклич Дронушку.

Дрон, прийшовши, підтвердив Дуняшині слова: селяни прийшли з наказу княжни.

— Та я ніколи не кликала їх, — сказала княжна. — Ти, певне, не так переказав їм. Я тільки сказала, щоб ти їм віддав хліб.

Дрон, не відповідаючи, зітхнув.

— Якщо звелите, вони підуть звідси, — сказав він.

— Ні, ні, я піду до них, — сказала княжна Марія.

Незважаючи на відмовляння Дуняші і няні, княжна Марія вийшла на ганок. Дронушка, Дуняша, няня і Михайло Іванович ішли за нею.

«Вони, певне, думають, що я пропоную їм хліб з умовою, щоб вони залишились на своїх місцях, а сама виїду, кинувши їх на поталу французам, — думала княжна Марія. — Я їм обіцятиму місячину в підмосковній, квартири; я певна, що Andre ще більше зробив би на моєму місці», — думала вона, підходячи в сутінках до юрми, що стояла на вигоні біля амбара.

Натовп заворушився, скупчуючись, і селяни швидко поскидали шапки. Княжна Марія, опустивши очі і плутаючись ногами у платті, підійшла близько до них. Стільки різних старих і молодих очей було спрямовано на неї і стільки було різних облич, що княжна Марія не бачила жодного обличчя і, почуваючи доконечну потребу говорити зразу з усіма, не знала, що робити. Але знову свідомість того, що вона — представниця батька і брата, надала їй сили, і вона сміливо почала свою промову.

— Я дуже рада, що ви прийшли, — почала княжна Марія, не підводячи очей і почуваючи, як швидко і сильно б’ється в неї серце. — Дронушка сказав мені, що вас розорила війна. Це наше спільне лихо, і я нічого не пошкодую, щоб допомогти вам. Я сама їду, бо небезпечно тут... і ворог близько... бо... Я вам віддаю все, друзі мої, і прошу вас узяти все, весь хліб наш, щоб ви не бідували. А коли вам сказали, що я віддаю вам хліб для того, щоб ви зосталися тут, то це неправда. Я, навпаки, прошу вас виїжджати з усім своїм майном у нашу підмосковну, і там я беру на себе і обіцяю вам, що ви не будете терпіти злиднів. Вам дадуть і хати і хліба. — Вона замовкла. В юрмі тільки зітхали.