Лев Толстой - Війна і мир 3-4

І справді, на вечір підвід не було зібрано. На селі біля шинку був знову сход, і на сході постановили одвести коней до лісу і не видавати підвід. Нічого не кажучи про те княжні, Алпатич звелів зняти з тих, що прийшли з Лисих Гір, свій власний вантаж і приготувати цих коней під карету княжни, а сам поїхав до начальства.

Після похорону батька княжна Марія замкнулася у своїй кімнаті і нікого не впускала до себе. До дверей підійшла покоївка і сказала, що Алпатич прийшов спитати, яке буде розпорядження про від’їзд. (Це було ще до розмови Алпатича з Дроном.) Княжна Марія підвелася з дивана, на якому вона лежала, і крізь зачинені двері промовила, що вона нікуди і ніколи не поїде і просить, щоб їй дали спокій.

Вікна кімнати, в якій лежала княжна Марія, виходили на захід. Вона лежала на дивані обличчям до стіни і, перебираючи пальцями гудзики на шкіряній подушці, бачила тільки цю подушку, і неясні думки її були зосереджені на одному: вона думала про неповоротність у смерті і про ту свою душевну мерзенність, якої вона не знала досі і яка виявилась під час батькової хвороби. Вона хотіла, але не сміла молитися, не сміла в тому душевному стані, в якому вона була, звертатись до бога. Вона довго лежала отак.

Сонце зайшло на другий бік дому і скісним вечірнім промінням у відчинені вікна освітило кімнату та частину сап’янової подушки, на яку дивилася княжна Марія. Плин думок її раптом зупинився. Вона неусвідомлено підвелася, опорядила волосся, встала і підійшла до вікна, мимоволі вдихаючи в себе прохолоду ясного, але вітряного вечора.

«Так, тепер тобі добре милуватись вечором! Його вже нема, і ніхто тобі не перешкодить», — сказала вона до себе і, сівши на стілець, упала головою на підвіконня.

Хтось ніжним і тихим голосом назвав її з саду і поцілував у голову. Вона оглянулась. Це була m-lle Bourienne, у чорному платті і в плерезах. Вона тихо підійшла до княжни Марії, зітхнувши поцілувала її і відразу ж заплакала. Княжна Марія оглянулась на неї. Усі колишні сутички з нею, ревнощі до неї згадались княжні Марії; згадалось і те, як він останнім часом змінився до m-lle Bourienne, не міг її бачити, і, виходить, які несправедливі були ті докори, що їх княжна Марія в душі своїй кидала їй. «Та й чи мені, чи мені, яка бажала його смерті, осуджувати будь-кого!» — подумала вона.

Перед княжною Марією яскраво постало становище m-lle Bourienne, яку останнім часом позбавлено її товариства, але яка разом з тим залежить від неї і живе в чужому домі. І їй стало жаль її. Вона лагідно-запитливо подивилась на неї і простягнула їй руку. M-lle Bourienne відразу заплакала, стала цілувати її в руку і говорити про горе, що спіткало княжну, роблячи себе учасницею цього горя. Вона говорила про те, що єдина утіха в її горі полягає в тому, що княжна дозволила їй поділити його з нею. Вона говорила, що всі колишні непорозуміння повинні зникнути перед великим горем, що вона почуває себе чистою перед усіма і що він звідти бачить її любов і вдячність. Княжна слухала її, не розуміючи її слів, але зрідка поглядаючи на неї і вслухаючись у звуки її голосу.

— Ваше становище подвійно жахливе, люба княжно, — помовчавши трохи, сказала m-lle Bourienne. — Я розумію, що ви не могли і не можете думати про себе; але я з моєю любов’ю до вас зобов’язана це зробити... Алпатич був у вас? Розмовляв він з вами про від’їзд? — спитала вона.

Княжна Марія не відповіла. Вона не розуміла, куди і хто має їхати. «Хіба можна що-небудь розпочинати тепер, думати про що-небудь? Хіба не все одно?» Вона не відповідала.

— Чи знаєте ви, chère Marie [83] люба Марі, , — сказала m-lle Bourienne, — чи знаєте, що ми в небезпеці, що ми оточені французами; їхати тепер небезпечно. Якщо ми поїдемо, ми майже напевно потрапимо в полон, і бог знає...

Княжна Марія дивилась на свою подругу, не розуміючи, що вона каже.

— Ах, коли б хто знав, як мені до всього байдуже тепер, — сказала вона. — Звичайно, я нізащо не бажала б їхати від нього ... Алпатич мені казав щось про від’їзд... Поговоріть з ним, я нічого, нічого не можу і не хочу...

— Я говорила з ним. Він сподівається, що ми встигнемо виїхати завтра; але я думаю, що тепер краще було б залишитися тут, — сказала m-lle Bourienne. — Бо, погодьтеся, chère Marie [83] люба Марі, , попасти до рук солдатів чи бунтарів-мужиків на дорозі — це був би жах. — M-lle Bourienne вийняла з ридикюля оголошення (не на російському звичайному папері) французького генерала Рамо про те, щоб мешканці не покидали своїх домівок, що французькі власті належним чином захистять їх, і подала його княжні.