Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Очевидно, російське гніздо було розорене і знищене; але П’єр неусвідомлено почував, що за знищенням цього російського порядку життя над цим розореним гніздом встановився зовсім інший, але твердий французький порядок. Він почував це з вигляду тих солдатів, що бадьоро й весело ішли правильними рядами, конвоюючи його разом з іншими злочинцями; він почував це з вигляду якогось важного французького чиновника, що проїхав йому назустріч у парній колясці, якою правив солдат. Він це почував з веселих звуків полкової музики, що долітали з лівого боку поля, і особливо він почував і розумів це з того списку, що його, перекликаючи полонених, прочитав, приїхавши сьогодні вранці, французький офіцер. П’єра взяли одні солдати, одвели в одно, у друге місце з десятками інших людей; здавалось, вони могли б забути про нього, сплутати його з іншими. Та ні: відповіді його, дані на допиті, повернулись до нього в формі найменування його: celui qui n’avoue pas son nom. І під цією назвою, яка була страшною для П’єра, його тепер вели кудись з безперечною впевненістю, написаною на їх обличчях, що всі інші полонені і він були ті самі, яких треба, і що їх ведуть туди, куди треба. П’єр почував себе мізерною тріскою, що потрапила в колесо невідомої йому, але правильно діючої машини.

П’єра з іншими злочинцями привели на правий бік Дівичого поля, недалеко від монастиря, до великого білого будинку з величезним садом. Це був будинок князя Щербатова, в якому П’єр часто перше бував у господаря і в якому тепер, як він почув з розмови солдатів, стояв маршал, герцог Екмюльський.

Їх підвели до ганку і по одному стали вводити в будинок. П’єра ввели шостим. Через скляну галерею, сіни, передпокій, знайомі П’єру, його ввели до довгого низького кабінету, біля дверей якого стояв ад’ютант.

Даву сидів у глибині кімнати, над столом, з окулярами на носі. П’єр близько підійшов до нього. Даву, не зводячи очей, видно, шукав відомостей у якомусь папері, що лежав перед ним. Усе ще не зводячи очей, він тихо спитав:— Qui êtes vous? [363]

П’єр мовчав тому, що не міг вимовити слова. Даву для П’єра був не просто французьким генералом; для П’єра Даву був відомою своєю жорстокістю людиною. Дивлячись на холодне обличчя Даву, який, як суворий учитель, погоджувався якийсь час терпляче ждати відповіді, П’єр почував, що кожна згаяна секунда могла коштувати йому життя; але він не знав, що сказати. Сказати те саме, що він говорив на першому допиті, він не наважувався; відкрити своє звання і становище було й небезпечно і соромно. П’єр мовчав. Але перше ніж П’єр встиг на що-небудь наважитись, Даву підвів голову, підняв окуляри на лоб, примружив очі і пильно подивився на П’єра.

— Я знаю цю людину, — розміреним, холодним голосом, очевидно розрахованим на те, щоб злякати П’єра, сказав він. Холод, пробігши спершу по П’єровій спині, обхопив його голову, мов лещатами.

— Mon général, vous ne pouvez pas me connaître, je ne vous ai jamais vu...

— C’est un espion russe [364], — перебив його Даву, звертаючись до другого генерала, який був у кімнаті і якого не помітив П’єр. І Даву одвернувся. З несподіваним рокотом у голосі П’єр раптом швидко заговорив:

— Non, Monseigneur, — сказав він, несподівано згадавши, що Даву був герцог. — Non, Monseigneur, vous n’avez pas pu me connaitre. Je suis un off icier militionnaire et je n’ai pas quitté Moscou.

— Votre nom? — повторив Даву.

— Besouhof.

— Qu’est se qui me prouvera que vous ne mentez pas?

— Monseigneur! [365]— скрикнув П’єр не ображеним, а благальним голосом.

Даву звів очі і пильно подивився на П’єра. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і цей погляд врятував П’єра. У цьому погляді, поза всіма умовами війни і суду, між цими двома людьми встановилися людські взаємини. Обидва вони в цю одну хвилину невиразно перечули незчисленну кількість речей і зрозуміли, що вони обидва діти людства, що вони брати.

У першому погляді для Даву, який тільки підвів голову од свою списку, де людські справи і життя називалися номерами, П’єр був лише обставиною; і, не взявши на совість поганого вчинку, Даву застрелив би його; але тепер уже він вбачав у ньому людину. Він замислився на мить.

— Comment me prouverez vous la vérité de ce que vous me dites? [366]— сказав Даву холодно.

П’єр згадав Рамбаля і назвав його полк, і прізвище, і вулицю, на якій стояв будинок.

— Vous n’êtes pas се que vous dites [367], — знову сказав Даву.

П’єр тремтячим, уривчастим голосом став наводити докази правдивості свого зізнання.

Але в цей час увійшов ад’ютант і про щось повідомив Даву.

Даву раптом засяяв від звістки, яку передав ад’ютант, і став застібатися. Він, видно, зовсім забув П’єра.