Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Соня була схвильована не менше, за свою подругу — і її страхом та горем, і своїми особистими, нікому не висловленими думками. Вона, ридаючи, цілувала, утішала Наташу. «Тільки б він був живий!» — думала вона. Поплакавши, поговоривши і витерши сльози, обидві подруги підійшли до дверей князя Андрія. Наташа, обережно відчинивши двері, заглянула до кімнати. Соня поруч з нею стояла біля прочинених дверей.

Князь Андрій лежав високо на трьох подушках. Бліде обличчя його було спокійне, очі заплющені, і видно було, як він рівно дихає.

— Ой, Наташо! — раптом майже скрикнула Соня, хапаючись за руку своєї кузини і відступаючи від дверей.

— Що? Що? — спитала Наташа.

— Це те, те, от... — сказала Соня з блідим обличчям і тремтячими губами.

Наташа тихо зачинила двері і відійшла з Сонею до вікна, не розуміючи ще того, що їй казали.

— Пам’ятаєш ти, —із зляканим і урочистим обличчям говорила Соня, — пам’ятаєш, коли я за тебе в дзеркало дивилася... В Отрадному, у свята... Пам’ятаєш, що я бачила?..

— Так, так! — широко розкриваючи очі, сказала Наташа, невиразно згадуючи, що тоді Соня сказала щось про князя Андрія, якого вона бачила лежачим.

— Пам’ятаєш, — говорила далі Соня. — Я бачила тоді і сказала всім, і тобі, і Дуняші. Я бачила, що він лежить на постелі, — говорила вона, при кожній подробиці роблячи жест рукою з піднятим пальцем, — що він заплющив очі, і що він накритий саме рожевою ковдрою і що він склав руки, — говорила Соня, переконуючись у міру того, як вона описувала щойно бачені подробиці, що ці самі подробиці вона бачила тоді. Тоді вона нічого не бачила, але розповіла, що бачила те, що їй спало на думку; але те, що вона придумала тоді, здавалось їй таким же справжнім, як і всякий інший спогад. Те, що вона тоді сказала, що він оглянувся на неї і усміхнувся й був накритий чимсь червоним, вона не тільки пам’ятала, а твердо була переконана, що ще тоді вона сказала й бачила, що він був накритий рожевим, саме рожевою ковдрою, і що очі його були заплющені.

— Так, так, саме рожевою, — сказала Наташа, яка теж тепер, здавалось, пам’ятала, що було сказано — рожевим, і в цьому самому вбачала головну незвичайність і таємничість пророкування.

— Але що ж це означає? — в задумі сказала Наташа.

— Ах, я не знаю, як усе це незвичайно! — сказала Соня, хапаючись за голову.

Через кілька хвилин князь Андрій подзвонив, і Наташа увійшла До нього; а Соня, сповнена зворушення і хвилювання, яке вона рідко відчувала, залишилась біля вікна, обдумуючи всю незвичайність того, що сталося.

Цього дня була нагода послати листи з армію, і графиня писала листа синові.

— Соню, — сказала графиня, підводячи голову від листа, коли небога проходила повз неї. — Соню, ти не напишеш Миколеньці? — спитала графиня тихо, і голос її затремтів, а в погляді втомлених очей, що дивилися крізь окуляри, Соня прочитала все, що розуміла графиня під цими словами. В цьому погляді виявлялись благання і страх відмови, і сором за те, що треба було просити, і готовість на непримиренну ненависть у разі відмови.

Соня підійшла до графині і, ставши на коліна, поцілувала її в руку.

— Я напишу, maman, — сказала вона.

Соня була розм’якшена, схвильована і зворушена усім тим, що відбувалося цього дня, особливо тим таємничим справдженням ворожби, яке вона щойно бачила. Тепер, коли вона знала, що у зв’язку з відновленням взаємин між Наташею і князем Андрієм Микола не міг одружитися з княжною Марією, вона з радістю відчула повернення того настрою самопожертвування, в якому вона любила і звикла жити. І зі сльозами на очах і з радісною свідомістю великодушності свого вчинку вона, кілька разів зупиняючись від сліз, що затуманювали її бархатні чорні очі, написала того зворушливого листа, одержання якого так вразило Миколу.

На гауптвахті, куди одвели П’єра, офіцер і солдати, які взяли його, обходилися з ним вороже, але разом з тим і поважливо. Ще почувалися в їхньому ставленні до нього і сумнів у тому, хто він такий (чи не дуже важна людина), і ворожість внаслідок ще не забутої їх особистої боротьби з ним.

Але коли вранці другого дня прийшла зміна, то П’єр відчув, що для нової варти — для офіцерів і солдатів — він уже не мав того значення, яке мав для тих; що його взяли. І справді, в цьому великому, огрядному чоловікові в мужицькому каптані вартові другого дня вже не вбачали тієї живої людини, що так одчайдушно билася з мародером та з конвойними солдатами і сказала урочисту фразу про рятування дитини, а вбачали тільки сімнадцятого з арештованих росіян, яких нащось з наказу вищого начальства тримали тут. Коли й було що особливого у П’єрі, то тільки його небоязкий, зосереджено-задуманий вигляд і французька мова, якою він, на подив французів, добре розмовляв. Проте того ж дня П’єра з’єднали з іншими заарештованими підозрілими людьми, бо окрема кімната, яку він займав, потрібна була офіцерові.