Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Усі росіяни, яких тримали з П’єром, були люди найнижчого звання. І всі вони, пізнавши у П’єрі пана, цурались його, тим більш, що він говорив по-французькому. П’єр чув, що з нього глузують, і йому було сумно.

На другий день увечері П’єр узнав, що всіх цих заарештованих (і, певне, його серед них) мають судити за підпалювання. На третій день П’єра водили з іншими до якогось будинку, де сиділи французький генерал з білими вусами, два полковники й інші французи з шарфами на руках. П’єру нарівні з іншими ставили з тією точністю і визначеністю, яка ніби стоїть над людськими слабкостями і з якою звичайно звертаються до підсудних, запитання про те, хто він, де він був, з якою метою і т. ін.

Запитання ці, залишаючи осторонь суть життєвої справи і виключаючи можливість розкриття цієї суті, як і всі запитання, ставлені на судах, мали за мету тільки підведення того жолобка, що по ньому, як того бажали судді, повинні були потекти відповіді підсудного і привести його до бажаної мети, тобто до обвинувачення. Тільки-но він починав говорити що-небудь таке, що не відповідало меті обвинувачення, як приймали жолобок, і вода могла текти, куди їй хочеться. Крім того, П’єр почував те саме, що в усіх судах почуває підсудний: подив, для чого ставили йому всі ці запитання, йому почувалося, що тільки з поблажливості чи ніби з чемності застосовувався цей виверт з підставлянням жолобка. Він знав, що перебуває під владою цих людей, що тільки влада привела його сюди, що тільки влада давала їм право вимагати відповідей на запитання, що єдина мета цього зібрання полягала в тому, щоб обвинуватити його. І тому, що була влада і було бажання обвинуватити, не треба було і виверту запитань і суду. Очевидно було, що всі відповіді повинні були привести до винуватості. На запитання, що він робив, коли його взяли, П’єр відповів трохи трагічно, що він ніс до батьків дитину, qu’il avait sauvé des flammes [361]. — Чому він бився з мародером? П’єр відповів, що він захищав жінку, що захист ображеної жінки є обов’язок кожної людини, що... Його зупинили: це не стосувалося справи. Чого він був на подвір’ї дому, який зайнявся, де його бачили свідки? Він відповів, що йшов подивитися, що робилося в Москві. Його знову зупинили: в нього не питали, куди він ішов, а чого він був біля пожежі. Хто він? — повторили йому перше запитання, на яке він сказав, що не хоче відповідати. Знову він відповів, що не може сказати цього.

— Запишіть, це недобре. Дуже недобре, — суворо сказав йому генерал з білими вусами і з червоним, рум’яним обличчям.

На четвертий день пожежі почалися на Зубовському валу.

П’єра з тринадцятьма іншими одвели на Кримський Брід, у каретний сарай купецької оселі. Проходячи вулицями, П’єр задихався від диму, який, здавалося, стояв над усім містом. З різних боків видно було пожежі. П’єр тоді ще не розумів значення спаленої Москви і з жахом дивився на ці пожежі.

У каретному сараї оселі біля Кримського Броду П’єр пробув ще чотири дні і за цей час з розмови французьких солдатів дізнався, що всі заарештовані чекали з дня на день рішення маршала. Якого маршала, П’єр не міг дізнатися від солдатів. Для солдата, очевидно, маршал уявлявся вищою і трохи таємничою ланкою влади.

Ці перші дні, до 8 вересня — дня, коли полонених повели на другий допит, були найтяжчі для П’єра.

8 вересня в сарай до полонених увійшов, судячи з того, як шанобливо з ним обходились вартові, дуже важний офіцер. Цей офіцер, певно, штабний, зі списком у руках зробив перекличку всіх росіян, назвавши П’єра: celui qui n’avoue pas son nom [362]. І, оглянувши байдуже і ліниво всіх полонених, він наказав вартовому офіцерові пристойно одягнути і прибрати їх, перше ніж вести до маршала. Через годину прибула рота солдатів, і П’єра з іншими тринадцятьма повели на Дівиче поле. День був ясний, сонячний після дощу, і повітря було незвичайно чисте. Дим не стелився низом, як Того дня, коли П’єра вивели з гауптвахти Зубовського валу; дим піднімався стовпами у чистому повітрі. Вогню пожеж ніде не було видно, але з усіх боків піднімались стовпи диму, і вся Москва, все, що тільки міг бачити П’єр, було одним згарищем. З усіх боків виднілись пустирі з печами та коминами і зрідка обгорілі стіни кам’яних будинків. П’єр придивлявся до згарищ і не впізнавав знайомих кварталів міста. Де-не-де видно було уцілілі церкви. Кремль, незруйнований, білів здалеку своїми вежами та Іваном Великим. Поблизу весело блищав купол Новодівичого монастиря, і там особливо лунко дзвонили в усі дзвони. Благовіст цей нагадав П’єру, що була неділя і свято другої пречистої. Але здавалось, не було кому святкувати це свято: скрізь було спустошення згарища, і з росіян зустрічались лише зрідка обшарпані, налякані люди, які ховалися, побачивши французів.