Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Частини першого батальйону зайшли у замковий парк. З другого тільки моя і п'ята рота майже в повному складі прорвалися крізь полум'яну завісу. Ми пробиралися через вирви й румовища будинків до яру на західному краю села. Дорогою я підняв каску й насадив її на голову — дія, до якої я вдавався лише у вкрай складному становищі. На мій подив, село Фаврей лежало геть мертве. За всіма ознаками, залога покинула свій відрізок оборони, бо між руїнами вже витала тривожна напруга, властива в такі моменти для безгосподарних просторів і здатна до межі вигострити зір.

Капітан фон Ває, який самотньо, важко поранений, уже лежав в одній із вирв у селі — про що ми нічого не знали, — розпорядився, щоби п'ята й восьма роти штурмували на передній, шоста — на другій, а сьома — на третій лінії. Оскільки шостої і восьмої взагалі ще не було видно, я, не надто переймаючись ешелонуванням, прийняв рішення атакувати.

Була вже сьома година. Крізь куліси із залишків будинків й обрубків дерев я побачив, як під слабким рушничним вогнем на відкрите поле виходить стрілецький ланцюг. Мабуть, то була п'ята рота.

Я виставив залогу під захистом яру в бойову готовність і дав наказ наступати двома хвилями. «Відстань сто метрів. Сам я між першою і другою хвилею!»

То мав бути останній штурм. Як часто в минулі роки ми крокували з подібним настроєм у західне сонце! Лез Епарж, Ґільмон, Сан-П'єр-Вааст, Лянґемарк, Пашендейл, Мевр, Вронкур, Морі! Знов повіяло кривавою учтою.

Ми вийшли з яру, як на плацу, за тим винятком, що «я сам», як звучить гарне наказове формулювання, раптом опинився біля лейтенанта Шрадера перед першою хвилею в чистому полі.

Самопочуття трохи покращилося, але мене й досі якось млоїло. Як пізніше розповів мені Галлер, прощаючись перед від'їздом до Південної Америки, його сусід сказав йому в той день: «Слухай, мені здається, лейтенант сьогодні не повернеться!» Цей дивовижний чоловік, чий бентежний і руйнівний дух я так любив, відкрив мені тоді речі, з яких я на превеликий подив довідався, що простий чоловік наскрізь бачить серце командира. І справді, я почувався дуже кволо й від самого початку вважав цей наступ приреченим. Та все ж, саме його я згадую найохочіше. Йому бракувало могутнього напору Великої битви, її шумкого зухвальства; зате в мене було якесь дуже знеособлене відчуття, так ніби я сам за собою спостерігав у бінокль. Уперше за цю війну я чув сичання маленьких куль, так ніби вони свистіли повз якийсь неживий предмет. Краєвид набув скляної прозорості.

Наразі в наш бік лунали лише поодинокі постріли; можливо, сільські мури на задньому тлі не давали розгледіти нас виразно. З ціпком у правій, пістолетом у лівій руці, я тяжко крокував уперед і залишив, сам того не помітивши, стрілецьку лінію п'ятої роти частково позаду, а частково справа від себе. Йдучи вперед, я відчув, що мій Залізний Хрест відірвався і впав на землю. Шрадер, мій джура і я кинулися утрьох його шукати, хоча невидимі стрільці, мабуть, уже взяли нас на мушку. Нарешті Шрадер витягнув його зі жмуту трави, і я знов почепив його на груди.

Місцевість пішла ухилом. Розмиті фігури рухалися на тлі червоно-брунатної глини. Кулемет хльостав по нас чергами. Відчуття безнадії посилювалося. Та все ж ми побігли, в той час як нас поливало вогнем.

Ми перескочили через кілька стрілецьких окопів і поспіхом виритих відрізків траншеї. Саме коли я перебував у стрибку над трохи ретельніше вибраним окопом, мене, мов пернату дичину на льоту, прошив пронизливий удар в груди. З гучним криком, із відзвуком якого з мене, здавалося, виходить життя, я обкрутився навколо власної осі й повалився на землю.

Ось, нарешті, прийшла й моя черга. Одночасно з усвідомленням попадання я відчув, як цей постріл влучив у саме моє єство. Ще на дорозі перед Морі я відчував руку смерті — цього ж разу вона хапонула міцніше й невідступніше. Коли я важко гепнувся на дно окопу, то був переконаний, що це вже кінець. І дивовижним чином ця мить належить до тих небагатьох, про які я можу сказати, що вони були по-справжньому щасливі. Ніби осяяний блискавкою, я збагнув своє життя в його найсокровеннішій суті. Мене пройняв неймовірний подив, що ось зараз усе має скінчитися, але цей подив був дуже радісний. А тоді вогонь почав згасати, так ніби я каменем канув глибоко під поверхню шумких вод. А там вже не було ні війни, ні ворогів.

Я достатньо бачив безнадійно поранених, які лежать у смертельному забутті, вже безкінечно далекі від шумування битви й найвищої напруги людських пристрастей, що вирують навколо, і можу стверджувати, що їхні таємниці мені не зовсім чужі.