Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Після дня відпочинку знов завелась катеринка навчань. Муштра, навчання, переклички, обговорення й оглядання заповнювали більшу частину дня. Якось ми цілий передполудень провели за тим, що виносили рішення суду честі. Харчування знову було злиденне й паскудне. Якийсь час на вечерю давали самі огірки, які сухий солдатський гумор охрестив «Городньою ковбасою».

Я присвячувався передусім вишколу невеличкого штурмового загону, бо в ході останніх боїв виразно побачив, що відбувається посилений перерозподіл наших бойових сил: Для завдання справжнього удару можна було розраховувати лише на небагатьох людей, які за цей час вигартувалися на породу рідкісної моці, тоді як основна маса учасників надавалася хіба що як вогнева сила. За таких обставин більше хотілося бути командиром рішучого рою, ніж нездарної роти.

Вільний час я проводив за читанням, купіллю, стрільбою та їздою верхи. Бувало, за один пополудень вистрілював по пляшках чи консервних бляшанках понад сто набоїв. На кінних прогулянках я знаходив масу скинутих листівок, що їх ворожа служба інформації усе більшими накладами застосовувала як моральні набої. Окрім політичних та мілітаристських намовлянь, вони містили здебільшого описи чудесного життя в англійських таборах для військовополонених. «І ще одне, по секрету, — нашіптувала одна з них, — як легко заблукати, повертаючись в темряві з їжею або з шанцевих робіт!» На іншій був навіть видрукуваний Шіллеровий вірш про «Вільну Британію» [47] Шіллеровий вірш про «Вільну Британію» — це помилка Юнґера, насправді вірша з таким заголовком у німецького класика Фрідріха Шіллера (1759–1805) немає. . Ці листівки при сприятливому вітрі запускали над фронтом на маленьких аеростатах; Пачки їх були прив'язані на ниточках, які за певний час в повітрі пропалювали запальні шнури. Винагорода у тридцять пфенігів за штуку знайденої і зданої листівки свідчила, що військове керівництво вбачало в них небезпеку. Щоправда, ці видатки були перекладені на населення окупованих територій.

Одного пополудня я сів на велосипед і заїхав у Камбре . Чарівне старе містечко цілковито занепало і спорожніло. Крамниці й кав'ярні були зачинені; вулиці здавалися мертвими, попри напливи людності сіро-зеленого кольору. Я розшукав пана й пані Плянко, які рік тому надавали мені таку прекрасну квартиру, вони сердечно втішилися з моїх відвідин. Розповідали, що умови життя в Камбре погіршилися в усіх відношеннях. Особливо нарікали на часті авіаційні нальоти, що змушували їх ночами по кілька разів бігати сходами вгору-вниз, сперечаючись, що доцільніше: чи загинути зразу в першому підвалі від бомби, чи в другому — від завалу. Мені було щиро шкода цього старенького подружжя із зажуреними обличчями. Через кілька тижнів, коли заговорили гармати, їм довелося стрімголов покинути дім, у якому вони провели усе своє життя.

23 серпня, близько одинадцятої вечора, коли я вже солодко задрімав, мене зірвав з ліжка сильний грюкіт у двері. Зв'язковий приніс наказ про наступ. Вже напередодні з фронту доносився одноманітний гуркіт і гупання незвичайно потужного артилерійського вогню, застерігаючи нас на службі, при їжі й за картами не плекати марних надій на тривалий перепочинок. Для цього далекого клекотіння гарматного грому ми знайшли влучне фронтове слівце «бухтить».

Ми поспіхом зібралися і під грозовою зливою рушили дорогою на Камбре . Кінцевим призначення нашого маршу був Маркіон, куди ми дісталися близько п'ятої ранку. Роту розташували на великому, оточеному рядом спустошених стаєнь подвір'ї, де кожен розмістився, як міг. З єдиним моїм ротним офіцером, лейтенантом Шрадером, я заповз у маленьку цегляну спорудку, що, як виказував сильний цапиний дух, у мирні часи була, либонь, козячою стайнею, а тепер — домівкою кількох величезних щурів.

По обіді відбулась офіцерська нарада, на якій ми довідались, що вночі маємо стати напоготові праворуч від великої дороги Камбре — Бапом неподалік від Беньї. Нас попередили про можливість атаки нових, швидших і маневреніших танків.

В невеличкому фруктовому саду я визначив бойовий порядок своєї роти. Стоячи під яблунею, я сказав кілька слів людям, що оточили мене підковою. Їхні обличчя були суворі й мужні. Що тут було казати? В ці дні з одночасністю, яку можна пояснити лише тим, що кожне військо є не тільки збройною, але й моральною спільнотою, напевно, вже всі усвідомили, що ми котимося по похилій поверхні вниз. З кожною атакою ворог демонстрував усе потужніше озброєння; його удари ставали все стрімкіші й потужніші. Всім уже було зрозуміло, що ми не переможемо. Але стоятимемо до кінця.