Іще один чоловік журився вкупі зі мною: мій вірний Бендель не переставав мучити себе тихими докорами, що не, виправдав довір’я свого доброго хазяїна і не впізнав того, за ким був посланий і з ким, на його думку, була тісно зв’язана моя нещаслива доля.
Але я не ставив йому цього за провину, бо знав, що вся причина в загадковій натурі незнайомого.
Щоб випробувати усе можливе, послав я Бенделя з коштовним діамантовим перснем до найзнаменитішого художника в місті і просив його завітати до мене. Він прийшов. Я вислав усіх слуг, позачиняв двері, присів біля нього і, похваливши його майстерність, приступив з важким серцем до справи, взявши перед тим з нього урочисту обіцянку, що він свято зберігатиме мою таємницю.
– Пане професор, – сказав я, – чи не могли б ви намалювати одному чоловікові штучну тінь, якої він позбувся в найнещасливіший спосіб на світі?
– Ви маєте на увазі тінь, що падає від кожної речі?
– Еге ж, саме її.
– Пробачте на слові,– поцікавився художник, – яка ж халепа спіткала бідолаху, що він загубив тінь?
– Як це сталося, – відповів я, – це вже тепер не має значення, Проте можу вам розповісти. – І я почав безсоромну брехню: – В Росії, де той чоловік подорожував, якось ударив такий мороз, що тінь його примерзла до землі і він не зміг її відірвати.
– Хоч би я й намалював йому фальшиву тінь, – відказав професор, – то вона була б така тендітна, що він при найменшому рухові втеряв би її знову, бо ж, як видно з вашої розповіді, той чоловік так мало дбав про свою власну природжену тінь. А хто не має тіні, той краще хай не виходить на сонце, так буде найрозумніше і найпевніше.
Він встав і, кинувши на мене пронизливий погляд, якого я не міг витримати, вийшов. Я упав знову в крісло і затулив обличчя руками.
Так і застав мене Бендель, повернувшись у кімнату. Він побачив, у якому я відчаї, і хотів тихо, шанобливо вийти. Я глянув на нього, знемагаючи під тягарем свого лиха, і відчув пекучу потребу поділитися з кимось своїм горем.
– Бендель, – покликав я його, – Бендель, ти єдиний бачиш мої тортури, шануєш їх, не намагаючись довідатися, що мене мучить, а тихо і лагідно співчуваєш Мені. Ходи до мене, Бендель, і будь найближчим мені другом, я не замикаю від тебе своїх скарбів, не хочу ховати перед тобою й свого смутку. Бендель, не покидай мене. Бендель, ти бачиш, я багатий, щедрий, милосердний, ти думаєш, що люди повинні мене за це вихваляти, а тим часом я втікаю і замикаюсь від них. Бендель, світ уже засудив мене і відштовхнув від себе, можливо, й ти одвернешся, коли довідаєшся про мою жахливу таємницю, Бендель, я багатий, щедрий, добрий, але – о боже! – я не маю тіні!
– Не маєте тіні? – скрикнув злякано добрий хлопець, і чисті сльози бризнули йому з очей. – Горе мені, що я народився служити панові без тіні!
Він замовк, а я знову затулив обличчя руками.
– Бендель, – додав я згодом, – я тобі звірився, тепер можеш мене зрадити. Йди й виказуй мене.
Здавалося, всередині у нього відбувалась важка боротьба. Нарешті він упав передо мною на коліна, схопив мою руку і зросив її сльозами.
– Ні,– вигукнув він, – що б люди не думали, а заради тіні я не покину мого доброго хазяїна. Я послухаюсь серця, а не розуму, і лишуся біля вас, позичу вам свою тінь, допомагатиму, де зможу, а де не зможу, – плакатиму вкупі з вами.
Я кинувся йому на шию, вражений такою щирістю, бо переконаний був, що він робив це не заради золота.
З того часу моя доля і життя трохи змінилися. Неможливо й описати, як спритно умів Бендель приховувати мою ваду. Завжди він з’являвся або попереду, або поруч зі мною, усе передбачав, був готовий до всього і, де мені загрожувала випадкова небезпека, швидко прикривав мене своєю тінню, бо він був вищий на зріст і кремезніший від мене. Я знову наважився виходити між люди і почав навіть відігравати певну роль у товаристві. Звичайно, мені доводилося прикидатись диваком з чудернацькими примхами. Але ж багатим це личить, і, доки правда була прихована, я від усіх мав шану й повагу, як і належить багатієві. Я вже спокійніше дивився на обіцяну загадковим чоловіком зустріч через рік і день.
Я прекрасно розумів, що мені не слід залишатися довго там, де вже мене бачили без тіні і де моя таємниця легко могла вийти на яв. Крім того, мене гнітили спогади про мій візит до пана Джона, хоча, можливо, про це вже ніхто й не згадував. Тому я вважав своє перебування тут своєрідною репетицією, після якої легше і певніше мені б жилося в іншому місці. Однак деякий час тут мене затримала ще одна річ, зачепили мою гоноровитість, а це в кожної людини найвразливіше місце – таке, за яке гачок чіпляється найпевніше.
Читать дальше