Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

Щоб відкараскатися од них, я повною жменею кидав їм золото, а сам тим часом стрибнув у карету, яку мені допомогли найняти доброзичливі люди.

Опинившись у кареті на самоті, я гірко заплакав. Мабуть, в мені почала прокидатися свідомість того, що хоч золото в світі й більше важить, як заслуги та чесноти, але тінь таки дорожча, ніж золото. А я, що колись пожертвував багатством заради сумління, тепер віддав тінь за золото. Що ж мені діяти в світі? Що зі мною тепер станеться?

Я був ще повний збентеження, коли візник зупинився перед моїм колишнім готелем. Жах пройняв мене на саму думку, що доведеться ще раз увійти в цю жалюгідну комірчину під дахом. Я наказав принести зверху мої речі, з презирством схопив той злидарський клунок, кинув кілька червінців прислужникові і звелів одвезти мене до найкращого готелю.

Готель стояв на північній стороні, і я міг не боятися сонця. Я відіслав візника, заплативши йому золотом, потому звелів показати мені найкращі кімнати і негайно замкнувся в них.

І як ти гадаєш, коло чого я заходився? О мій любий Шаміссо, навіть тобі признаючись у тому, я червонію. Я вийняв з-за пазухи злощасний гаманець і з якоюсь несамовитістю, що немов пожар розгоралася в мені все дужче й дужче, став тягти з нього золото, золото, золото, щоразу більше золота, розсипав його по підлозі, топтався по ньому, слухав його дзенькіт, змушуючи своє бідне серце втішатися його блиском, його дзвоном, раз у раз кидав метал до металу, аж поки сам, украй знесилений, не впав на це багате ложе, і, з насолодою зариваючись у золото, почав качатися по ньому. Так минув день, надійшов вечір, а я не відчиняв своїх дверей. Настала ніч, а я все ще лежав на золоті, аж поки не зморив мене сон.

І ось сниться мені, немовби я стоки за скляними дверима твоєї маленької кімнатки і бачу тебе звідтіль за робочим столом між кістяком і пучком засушених рослин. На столі перед тобою розгорнуті книжки – Галлер, Гумбольдт, Лінней, [6] Альбрехт Галлер (1708-1777) – швейцарський природознавець, Олександр Румбольдт (1769-1859) – німецький мандрівник і природознавець, Карл Лінней (1707-1778) – видатний шведський натураліст. на канапі томик Гете і «Чарівний перстень» [7] «Чарівний перстень» – роман Фуке, що приніс популярність авторові. . Я довго дивився на тебе, на кожну річ у твоїй кімнаті й знову на тебе, але ти сидів нерухомо і не дихав, ти був неживий.

Я прокинувся. Здавалось, було ще дуже рано. Мій годинник стояв. Я почував себе, немов побитий, до того ж мені хотілося їсти й спрага мучила мене, бо з учорашнього ранку й рісочки у роті не було. З огидою відштовхнув я від себе золото, що недавно так тішило моє божевільне серце. В досаді я не знав, де його подіти. Залишати тут, на підлозі, ніяк не можна. Я спробував, чи гаманець не проковтне його знову. Ні. Жодне моє вікно не виходило на море. Я таки завдав собі клопоту, доки перетягав його, обливаючись потом, у кабінет та впакував у велику шафу, що там стояла. Собі я відклав лише кілька жмень червінців. Упоравшись з цією роботою, звалився я вкрай стомлений у крісло і став чекати, коли в домі прокинуться. При найпершій можливості я звелів принести чогось попоїсти і покликати господаря готелю.

Ми обміркували з ним, як на майбутнє обладнати моє помешкання. Він порекомендував мені для догляду за моєю персоною такого собі Бенделя, що одразу ж сподобався мені своїм довірливим і кмітливим виглядом. Отож саме він з, того часу своєю відданістю й прихильністю втішав мене в злигоднях мого життя і допомагав мені зносити мою сумну долю.

Цілий день я не виходив з кімнати і морочився то з слугами, що шукали роботи, то з шевцями, кравцями та купцями. Я якнайрозкішніше умеблював кімнати, накупив силу-силенну коштовностей та дорогоцінного каміння, щоб хоч трохи звільнитись від цієї купи золота. Та, здавалось, вона анітрохи не зменшується.

Тим часом становище моє змушувало мене впадати в найстрашніші сумніви. Я не наважувався й кроку ступити за двері кімнат, а ввечері наказував запалювати в залі сорок свічок перед тим, як мені вийти з темряви. Я з жахом згадував моторошну зустріч з школярами. І все ж таки вирішив будь-що-будь, а іще раз випробувати громадську думку.

Ночі на той час були місячні. Пізно ввечері я закутався в широкий плащ, натягнув капелюха на самі очі і вислизнув, тремтячи, мов злодій, на вулицю. І тільки на далекій площі наважився виступити з тіні будівель, що дід їх захистом я так довго йшов, і вийти на місячне сяйво, твердо вирішивши почути свій вирок з уст перехожих.