Цьому генію, мій найлюбіший Шлемілю, я довіряю твої усмішки і твої сльози, отож зоставайся з богом.
Неннгаузен, кінець травня 1814
Фуке
Ось тобі й наслідки твого одчайдушного рішення – пустити до друку історію Шлеміля, що її ми повинні були берегти виключно як свою таємницю. А тепер її переклали не тільки французи та англійці, голландці та іспанці, навіть американці услід за англійцями надрукували, про що я вже доповів докладніше в ученому Берліні. Та й у нашій любій Німеччині підготовляється нове видання з англійськими малюнками, які знаменитий Крукшенк просто вихопив із життя, завдяки чому ця річ стане, безперечно, ще більш поширеною. Коли б я не вважав тебе за твій свавільний вчинок (бо ти мені в 1814 році і слова не сказав про видання рукопису) вже давно покараним (бо ж наш Шаміссо в роках 1815-1818, під час своєї кругосвітньої подорожі, здається, в Чілі чи на Камчатці, а може, на О-Ва-гу, скаржився на це своєму другові, небіжчику Тамеямая), то я і тепер спитав би з тебе за це публічного відчиту.
Тим часом – і саме тому – те, що сталось, того не вернеш, і в цьому ти маєш рацію, бо за цих тринадцять важких років, тільки-но ця книжечка вийшла у світ, багато, багато друзів полюбили її разом із нами. Ніколи я не забуду хвилини, коли вперше прочитав її Гофманові. Не тямлячи себе від захоплення, він не зводив очей з моїх губів, поки я не закінчив. Він не міг діждатись, коли особисто познайомиться з письменником, і хоч не любив ніяких наслідувань, проте не міг подолати бажання написати й собі щось подібне, поклавши в основу ідею загубленої тіні. Він це й зробив, хоч досить невдало, в оповіданні «Пригоди в новорічну ніч», в якому Еразмус Шпікер губить своє зображення у дзеркалі. Еге ж, до дітей наша чудесна пригода таки зуміла вторувати собі шлях. Ось приклад. Коли я одного разу в ясний зимовий вечір ішов з вашим оповідачем по Бургштрасе і один з хлопчаків, що сковзались на ковзанці, засміявся з нього, він схопив його під свою добре тобі відому ведмежу шубу і потягнув з собою – сірома тоді ані муркнув. Та коли він знову пустив його і пішов собі далі, немов нічого й не сталося, хлопчак здалеку голосно закричав до нього: «Постривай, я тобі дам, Петер Шлеміль!»
Отож я гадаю, що цей поштивий дивак і в своєму новому чудовому вбранні порадує багатьох, хто не бачив його ще з 1814 року, коли він був у простій куртці. Але всі будуть ще дужче вражені, коли довідаються, що цей ботанік, кругосвітній мандрівник, колишній королівський офіцер, а також історіограф знаменитого Петера Шлеміля, ще до того й лірик, який, хай навіть співає на малайський або литовський манір, скрізь показує, що поетичне серце в нього на належному місці.
Тому, любий Фуке, я тобі, зрештою, щиро вдячний за опублікування першого видання, і прийми від мене і наших друзів найщиріші побажання до цього ось другого.
Берлін, 9 січні 1837
Едуард Гітціг
МОЄМУ ДАВНЬОМУ ДРУГОВІ ПЕТЕРУ ШЛЕМІЛЮ
Твоє писання знов переді мною,
І я згадав дитинства давні дні,
Коли цей світ наукою нудною
Надокучать почав тобі й мені.
Тепер старий я, вкрився сивиною.
Чи маю ж я соромитися? Ні,
Хай дружба, як колись, між нами буде,
Що я твій друг – нехай те знають люди.
Мені, мій бідний друже, заподіяв
Лукавий менше шкоди, ніж тобі.
Заносивсь я за хмари, прагнув, мріяв —
Ну, й не досяг багато, далебі.
Та обминув я підступ, що затіяв
його нечистий у своїй злобі:
Я не піддався чудернацькій зміні —
Ніколи не втрачав своєї тіні.
Чи завинив я в чому? Де? Коли?
Проте не з тебе, з мене кепкували,
Хоч ніби й не подібні ми були.
«Де тінь твоя, Шлемілю?» – всі горлали.
Покажеш тінь – гудуть, як і гули,
Немов посліпли, мов недочували.
Що ж, довелось терпіти. Та дарма!
Адже ж вини моєї тут нема.
– А тінь – це що? – спитав би я, хоч досить
І сам наслухався таких питань. —
Чи не занадто світ її підносить,
Чи не надмірну віддає їй дань?—
Та час новий нове щось проголосить,
Наслухаємось інших міркувань:
Бувало, тінь належала створінню,
Тепер – все суще вже здається тінню.
Дай руку, друже, – нам разом іти
(Отак ходили й змалку ми, до речі),
Тепер байдужі ми до суєти,
До глузувань людських чи ворожнечі,
Уже нам недалечко й до мети,
А в ній – всі наші радощі старечі:
Вщухають бурі, вже видніє гавань,
Де ми заснем після турботних плавань! [5] Переклад Зінаїди Піскорської.
Читать дальше