Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

Звільни мене, милий друже, від болісного повторення усього того, що я мусив витерпіти. Жінки, коли я повз них проходив, виявляли часто найщиріше співчуття. Проте воно вражало мою душу не менш, ніж глузування молоді або пихате презирство чоловіків, особливо товстих, вгодованих, мов кабани, що самі кидали широку тінь. Якась ніжна, чарівна дівчина, що йшла, здається, в супроводі своїх батьків, які замислено дивилися лише собі під ноги, немовби й підняла на мене свої променисті очі, та, побачивши, що я без тіні, вона злякалася, опустила на своє прекрасне личко вуаль і мовчки пройшла мимо.

Цього я вже не міг знести. Гіркі сльози потекли по щоках, і я, хитаючись, з розбитим серцем, вступив знову в темінь. Я мусив триматися за стіни будівель, аби встояти на ногах, і пізно ледве доплентався до готелю.

Я цілісіньку ніч і очей не склепив. А другого дня моєю найпершою турботою було, хай там що, відшукати чоловіка в сірому. Можливо, мені вдасться його знайти, і – яке б то було щастя! – може, й він, як і я, жалкує про цю божевільну угоду. Я покликав Бенделя, бо він мені здавався розумним і моторним хлопцем, докладно описав йому чоловіка, що володів скарбом, без якого життя моє стало суцільною мукою, я сказав Бенделю час і місце, де його бачив, описав усіх, хто був при тому, і додав ще таку прикмету: звелів докладно розпитати про підзорну трубу, золототканий турецький килим, про розкішний намет, про трьох вороних огирів, що їх історія зв’язала – не варто питатися як – з тією загадковою людиною, яка усім видалась незначною, а мені зруйнувала спокій і щастя цілого життя.

Докладно все це розповівши, я приніс золота стільки, скільки спромігся підняти, і додав ще самоцвітного каміння та коштовностей величезної вартості.

– Бендель, – сказав я, – оце вирівнює круті стежки і робить набагато легшим те, що здається неможливим. Не жалій скарбів, як і я їх не жалію, а йди і порадуй мене звісткою, на яку я покладаю усі свої надії.

Бендель пішов. Повернувся він пізно, сумний, невеселий. Жоден з гостей пана Джона, жоден з його слуг – а він усіх їх розпитував – нічогісінько не знали про чоловіка в сірому сурдуті. Новий «доллонд» був там, але ніхто не знав, звідки він узявся. На пагорбку лежав розісланий килим, а над ним стояв розіпнутий намет. Слуги хвастались багатством свого пана, але ніхто не знав, де воно взялося. Та й сам пан, будучи вельми вдоволений з цього, не дуже турбувався, звідкіля оті коштовності. Коні стояли на стайні у молодих паничів, які на них їздили. Вони вихваляли щедрість пана Джона, що подарував їм цих коней того ж таки дня. Ось що з’ясувалося з докладної розповіді Бендєля, кмітливість якого і пильна старанність, хоч і без наслідків, заслужили на мою похвалу. Я похмуро кивнув йому, щоб залишив мене на самоті.

Але тут він, почав знову:

– Я Дав вам, мій пане, відчит про найголовніші справи. Тепер мені залишається виконати ще одне доручення. Я його отримав від незнайомого чоловіка, якого спіткав біля дверей вранці, йдучи у ваших справах, що закінчилися так невдало. Ось його слова:

«Перекажіть панові Петеру Шлемілю, що він мене тут більше не побачить, бо я їду за море; ось цей попутний вітер кличе мене в гавань. Але за рік і один день я матиму щастя сам його відшукати і запропоную тоді іншу, можливо, більш для нього прийнятну угоду. Передайте йому найнижчий уклін і запевнення в моїй вдячності». Я запитав чоловіка, хто він такий, але він сказав, що ви його вже знаєте.

– Який він був на вигляд? – скрикнув я, повний передчуття. І Бендель описав, мені чоловіка в сірому сурдуті точнісінько, слово в слово так, як він у попередній розповіді описував людину, про яку у всіх розпитував.

– Лихо ж мені! – вигукнув я, ламаючи руки. – Та це ж був він самий!

У Бенделя немов полуда спала з очей.

– Так, це був він, справді він, – скрикнув перелякано Бендель, – і я, сліпендяй, бевзь дурноверхий, не впізнав його, не впізнав і зрадив мого пана!

І він, заливаючись гіркими сльозами, так почав дорікати собі самому, що аж мені зробилося його жаль.

Я став його втішати, запевняючи, що ані крихти не сумніваюсь в його вірності, і негайно послав його в гавань, щоб спробувати, якщо тільки можливо, знайти сліди цього дивного чоловіка. Але того ранку відпливло дуже багато кораблів, що супротивним вітром були затримані в гавані, і всі в різні країни світу, до різних берегів, і сірий чоловік зник без сліду, мов примара.

Чим зарадять крила тому, хто скутий залізними кайданами? Він тільки жахливіше вдаватиметься у розпач. Я лежав, мов Фаффнер, [8] Фаффнер – в німецьких легендах дракон, що стеріг скарби і був убитий казковим богатирем Зігфрідом. біля своїх скарбів, не знаючи від них утіхи, скнів біля золота, що каменем тяжіло на моєму серці. Я проклинав його, бо саме через нього був відрізаний від усього життя. Ховаючи в собі свою зловісну таємницю, я боявся найпослідущого слуги і водночас заздрив йому, бо він мав тінь, сміливо міг виходити на сонце. Я ж марнував на самотині у своїй кімнаті дні й ночі, і гризота шматувала моє серце.