Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

Приблизно за годину їзди до міста ми виїхали на сонячну галявину, де нам заступила дорогу святково зодягнена юрба. Карета зупинилась. Заграла музика, задзвонили дзвони, забухкали гармати; голосне «Віват!» розляглось у повітрі. Перед дверцятами карети з’явився в білому вбранні хор дівчат виключної краси, серед них одна, мов сонце поміж зірок, затьмарила всіх своєю вродою. Струнка і ніжна, вийшла вона з кола подруг, зашарівшись стала передо мною навколішки й подала мені на шовковій подушці вінок, сплетений з віття лавра, маслини й троянд, при цьому вона виголосила й невеличку промову, вживаючи таких виразів, як ваша величність, шаноба, любов. І хоч я й не зрозумів, кого вони стосуються, але звуки її срібного голосу так зачарували мій слух, що мені здавалось, ніби передо мною з явилось небесне видіння. Тут заспівав хор, прославляючи доброго короля і щастя його народу.

Така сцена, любий друже, і при яскравому світлі сонця! Вона все ще стояла навколішках за два кроки від мене, а я, без тіні, не міг переступити ту безодню, що лежала між нами, не міг впасти перед цим ангелом ниць. О, чого б я тільки не дав тоді за тінь!

Свій сором, свій страх, свій розпач мусив я ховати глибоко в кутку карети. Але Бендель прийшов мені на допомогу. Він вискочив з другого боку карети, я кликнув його до себе і подав йому з шкатулки, що саме була в мене під рукою, розкішну діамантову діадему, призначену колись для прекрасної Фанні. Він виступив наперед і від мого імені сказав, що його пан не може й не хоче приймати такої пошани, тут, мовляв, сталося якесь непорозуміння. Однак пан хоче віддячити, добрим громадянам цього міста за їх щиру гостинність. Він узяв презентований мені вінок і поклав натомість діамантову діадему. Потім, шанобливо подавши руку прекрасній дівчині, допоміг їй встати і дав знак духівництву, магістрату і всім депутаціям відійти. Ніхто не був допущений до мене. Після цього Бендель наказав юрбі розступитися, стрибнув у карету і ми помчали галопом далі до міста через спеціально збудовану арку, оздоблену гірляндами з листя і квітів. Знову щосили загримали гармати.

Карета зупинилась перед моїм домом. Я хутко проскочив у двері крізь натовпи цікавих, що з’юрмились тут в надії побачити мене. Під моїми вікнами юрба кричала «Віват!», а я звелів кидати їм золоті дукати. Ввечері жителі міст з власного почину влаштували ілюмінацію.

А я ще й досі не знав, що має все те означати і за кого мене вважають. Я послав Раскала на розвідини. Незабаром він з’явився з новинами – нібито з найпевніших джерел – і розповів мені, що добрий прусський король подорожує країною під ім’ям якогось графа, що мого посланця впізнали, і як він зрадив себе й мене, і нарешті, як усі зраділи, коли довідалися, що я зупинюсь в їхньому місті. Тепер, коли стало відомо, що я хочу зберегти найсуворіше інкогніто, вони зрозуміли, якої великої помилки допустилися, намагаючись так настійно підняти завісу таємничості. Але я гнівався так милостиво, так ласкаво, що, напевне, пробачу їм такі прояви їхньої щиросердості.

Отож моєму гультіпаці Раскалу справи ці видалися такими забавними, що він з серйозним виглядом почав запевняти людей в їхній хибній думці. Про все це він доповів мені дуже кумедно і, побачивши, що я аж звеселів, почав вихвалятись передо мною отим досить злим жартом. Чи повіриш? Я тішився тим, що мене, хай і помилково, вважають за короновану особу. Я звелів увечері наступного дня влаштувати бенкет у затінку під деревами, на майданчику перед моїм будинком, і запросити ціле місто.

Таємнича сила мойого гаманця, старання Бенделя та спритна винахідливість Раскала допомогли нам подолати навіть час. Аж справді диво, як можна було за кілька годин так прекрасно і багато все влаштувати. Яка пишнота, який достаток! Навіть освітлення було влаштоване так дотепно і майстерно, що я почував себе у цілковитій безпеці. Мені не довелось їм нічого нагадувати, я мусив їх тільки похвалити.

Аж ось і смерклося; настав вечір. Завітали перші гості і були представлені мені. Про «величність» уже не згадували, але з глибокою пошаною називали пан граф. Що ж мені діяти? Я не мав нічого проти графа і з того часу став граф Петер. Але серед цієї святкової метушні душа моя прагнула її одної. Аж, нарешті, пізно з’явилася й вона – вона, вінець творіння з вінком на голові; скромно йшла вона за своїми батьками і, здавалося, й не помічала, що вона тут найпрекрасніша. Мені їх представили. Це був пан лісничий, його дружина та донька. Старим я зумів сказати чимало приємного, та перед донькою стояв, мов хлоп’я, що чимось завинило, і не міг промовити й жодного слова. Нарешті, закикуючись, я подякував їм, що вона ощасливила наше свято своєю присутністю, і попрохав зайняти на ньому гідне її місце відповідно до прикраси, що увінчує її. Вона соромливим поглядом зворушливо просила мене пощадити її. Але, збентежившись перед нею не менш як вона сама, я назвав себе її першим підданим і висловив свою глибоку пошану і покірливість. А приклад графа був для гостей наказом, який усі вони залюбки поспішили виконати. Величність, невинність, грація вкупі з красою панували на нашому святі. Щасливі батьки Мінни думали, що їх донька вшанована так лише завдяки їм. Сам я був у якомусь несказанному сп’янінні.