Элинор Портер - Полліанна дорослішає

— Ні, я б так не сказала, — стиха відповіла місіс Керю з таким виглядом, наче вона намагається знайти щось давно загублене.

Коли все настільки погано, і гадаєш, як тобі скажуть, що можна все витримати завдяки тому, що переживаєш страждання поступово, день по дню, дивно почути, як гарно, що можна переживати щастя поступово, день по дню, і немає необхідності зазнати всього щастя одразу в один день!

Наступного ранку, в понеділок, Полліанна вперше вирушила до школи сама. Вона вже добре вивчила шлях, до того ж, доволі короткий. Полліанна з радістю відвідувала школу. То була невеличка приватна школа для дівчат, але однаково, то був новий досвід, а Полліанна любила будь-який новий досвід.

Місіс Керю, натомість, не любила жодного нового досвіду, а того дня їй випало чимало всього нового. У людини, яка від усього втомилась, компанія іншої людини, якій дає радість усе нове і несподіване, викликає роздратування, коли не щось гірше. Місіс Керю була більше ніж роздратована. Вона впала у відчай. Але по щирості, вона змушена була зізнатись собі, що якби хтось запитав її про причини такого відчаю, вона змогла б навести лише одну: «Тому що Полліанна така щаслива». Але місіс Керю навряд чи хотіла б дати таку відповідь.

У листі до Делли, однак, місіс Керю написала, що слово «щастя» діє їй на нерви, і що насправді вона б не хотіла зазнати його знову. Вона визнала, що Полліанна досі утримується від проповідей та повчань і досі не намагалась «схилити її до гри». Щоправда, дівчинка безперервно розмовляла з місіс Керю про «радість», а зрозуміло, що у людини, якій радість незнайома, такі розмови викликають неприязнь.

На другому тижні перебування Полліанни у місіс Керю роздратування господині, досі сяк-так стримуване, вилилось у відкрите невдоволення. Безпосереднім приводом до того став оптимістичний висновок Полліанни на завершення чергової історії про одну даму з «Жіночої допомоги».

— Вона брала участь у грі, місіс Керю. Ви, мабуть, не знаєте, що за гра? Я вам розповім! Це чудова гра…

Але місіс Керю заперечним жестом зупинила дівчинку.

— Не варто, Полліанно, — запротестувала вона. — Я знаю про гру. Моя сестра мені все розповіла, і… мушу сказати, така гра не для мене.

— Звісно, не для вас, місіс Керю! — вигукнула Полліанна, квапливо перепрошуючи. — Я не мала на увазі пропонувати вам гру. Ви однаково не змогли б у неї грати…

— Я б не змогла ?! — вирвалось у враженої місіс Керю, не готової визнати, буцімто вона б не змогла , попри те, що вона, насправді, не бажала !

— Хіба не очевидно? — реготнула Полліанна. — Гра полягає в тому, щоб знаходити підстави для радощів у всьому, що трапляється. А вам не випадає навіть почати, бо у вас немає підстав ні для чого іншого, крім радощів. У вашому випадку, — просто немає гри! Правильно?

Обличчя місіс Керю спалахнуло жаром. З досади вона сказала більше, ніж мала намір сказати.

— Ні, Полліанно, я не можу з цим погодитись, — заперечила вона крижаним тоном. — Я б сказала, радше, я не знаходжу найменших підстав, щоб радіти.

Якусь мить Полліанна сторопіло дивилась на співрозмовницю. Тоді аж відсахнулася вражено.

— Місіс Керю, чому? — видихнула вона.

— А що хорошого у мене є? — з викликом запитала жінка, геть забувши про своє рішення не дозволяти Полліанні «проповідувати».

— Та ж… геть усе… — промимрила Полліанна, яка ще не отямилась від здивування. — Ось у вас такий гарний будинок.

— Це тільки місце для прийому їжі та сну. А я не хочу ні їсти, ні спати.

— Але у вас так багато прегарних чудових речей… — нерішуче зазначила Полліанна.

— Вони втомлюють мене.

— А ще автомобіль, на якому ви будь-куди можете поїхати.

— Я нікуди не хочу їхати.

Полліанна голосно охнула.

— Місіс Керю, подумайте, скільки цікавих людей і речей можна побачити…

— Полліанно, вони мені не цікаві .

Полліанна замовкла ошелешено. На її обличчі відбилось глибоке занепокоєння.

— Але ж, місіс Керю… — не вгавала вона, — мені траплялось так, що до гри приставали люди, яким випало чимало лиха. І що гірше їм було, то більше приводів для радощів вони мали знаходити у своєму становищі. Та коли немає жодного лиха, я й сама не знаю, як грати в цю гру.

Якийсь час місіс Керю мовчала. Вона сиділа непорушно, дивлячись у вікно. Поступово вираз сердитого заперечення на її обличчі змінився на безнадійний сум. Вона дуже повільно обернулась до дівчинки і сказала: