Луиза Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

– По-моєму, немає нічого мудрішого за цю книгу, – продовжувала вона. – Коли тобі погано, або сумно, або тебе здолали нещастя, найкраще – усамітнитися ось так у такій капличці. У твоєму житті буде ще багато моментів, коли, побувши в каплиці, ти знову зможеш знайти спокій і волю. Дівчинко моя! – і пані Марч щосили притиснула дочку до себе. – Я дуже рада, що ти вже вчишся цього.

– І я, мама, – відповіла Емі. – Коли повернуся додому, то влаштую собі куточок в комірчині. Я віднесу туди свої книжки. І ще хочу зробити копію з цієї картини. Я вже пробувала. Немовля в мене вийшло, а ось Мадонна поки не дуже. Коли я писала немовля, Він мені став ще ближче, ніж раніше. Як би тобі пояснити… Ну, я раптом зрозуміла, що Він обов’язково допоможе і мені, й Бет, – коли Емі показала рукою на немовля Ісуса, пані Марч помітила перстень і усміхнулася.

– Ой, – спохопилася Емі, – я зовсім забула тобі сказати. Це тітонька подарувала. Вона раптом веліла мені підійти, а потім поцілувала і наділа на палець каблучку. А потім сказала, що пишається мною і хоче, щоб я завжди в неї жила. Бірюзова каблучка спадала з мого пальця, і вона мені вдягла зверху ще ось це. Каже, що так вірніше. Мені б дуже хотілося носити їх. Можна, мама?

– Каблучки дуже красиві. Тільки боюся, ти ще занадто мала для таких прикрас, – відповіла пані Марч, дивлячись на дві витончені золоті каблучки, що сяяли на пальці дочки. Одна з них увінчувалася небесно-блакитною бірюзою, друга, яка тримала на пальці першу, була зроблена у вигляді двох зчеплених долонь.

– Я постараюся не дуже хизуватися, – відповіла Емі. – Звичайно, персні чудові, але мені хочеться носити їх не тільки через це. Вони мені нагадують одну важливу річ. І я хочу, як дівчинка з казки, носити каблучку, щоб не забути про неї.

– Ти боїшся забути тітоньку? – засміялася мати.

– Ні, я боюся забути, що не можна думати тільки про себе, – Емі вимовила це так серйозно, що мати перестала сміятися. – Я раптом зрозуміла, скільки в мене гріхів, і вирішила спробувати, щоб їх стало трохи менше. І ще я зрозуміла, чому всі так люблять Бет – вона про всіх піклується і зовсім не думає про себе. Ось ми й боїмося її втратити. А якби я захворіла, ніхто не став би про мене турбуватися. І правильно, я не заслужила. І все-таки я теж хочу, щоб мене любили і щоб у мене було якомога більше друзів. Я постараюся. Я постараюся бути, як Бет. Аби не забувати, мені потрібно, щоб весь час щось нагадувало про це.

– Розумію, – відповіла пані Марч. – Взагалі-то я більше вірю в куточок, який ти вирішила влаштувати в комірчині. Але якщо персні налаштовують тебе не такий серйозний лад, носи на здоров’я. Ну, мені час повертатися до Бет, – спохопилася вона. – Не сумуй, мила. Тобі залишилося потерпіти зовсім трохи, скоро ти знову будеш удома.

У той же вечір, знайшовши хвилинку, коли Мег писала батькові докладний звіт про благополучне повернення Мармі-мандрівниці, Джо прослизнула до кімнати хворої і, заставши матір біля ліжка, в нерішучості зупинилася перед нею.

– Що з тобою? – запитала пані Марч, з тривогою дивлячись на дочку.

Джо хвилювалася і від нервозності смикала волосся, що вже встигло трохи відрости.

– Мені треба тобі сказати одну річ, мамо.

– Що-небудь про Мег?

– Звідки ти знаєш? Так, про неї. Може, це зовсім неважливо, але я весь час про це думаю і ніяк не можу заспокоїтися.

– Сподіваюся, це не про молодого Моффата? Він не заходив до вас? – тут же занепокоїлася пані Марч.

– Ні, не про нього. Спробував би він! Я б на поріг його не пустила, – рішуче заявила Джо.

– Ну а що ж тебе так хвилює? – вже набагато спокійніше запитала мати. – Тільки говори тихіше, – попередила вона, – Бет щойно заснула.

Джо опустилася на килим біля ніг матері.

– Пам’ятаєш, минулого літа Мег забула в Лоуренсів рукавички, а потім Лорі приніс лише одну? Скоро ми про це зовсім забули. Але через деякий час Лорі мені розповів, що другу рукавичку дбайливо зберігає пан Брук. Постійно носить її в кишені жилетки. Якось вона в нього випала. Лорі помітив і став над ним жартувати. Тоді пан Брук зізнався, що йому дуже подобається Мег, але він не наважується сказати їй про це. Коли Лорі запитав чому ж, то пан Брук відповів, що для такої прекрасної дівчини він займає надто незначне місце в суспільстві й не надто забезпечений. По-моєму, Мармі, це просто жах якийсь.

– А як тобі здалося, Мег він подобається? – запитала пані Марч, і в голосі її прозвучало занепокоєння.

– Буду я ще ламати голову над такою нісенітницею! – презирливо вигукнула Джо, але, однак, не змогла приховати, що це запитання досить жваво її цікавить. – Я не знаю. У романах дівчата в таких випадках здригаються, втрачають свідомість, худнуть і взагалі поводяться, як дурепи. Мег нічого такого не робить. Вона їсть, п’є і спить, як всі нормальні люди. Коли я заговорюю про пана Брука, вона слухає спокійно. Щоправда, коли Лорі кілька разів жартував над «закоханими», Мег чомусь трохи червоніла. І навіщо він її дратує? Скільки разів я йому казала, щоб він припинив, але він не слухається.