Луиза Олкотт - Маленькі жінки. II частина

Свобода – та розкіш, яка особливо дорога хлоп’ячим душам. Вони сповна користувалися цим рідкісним привілеєм: одні намагалися зробити цікавий експеримент, намагаючись випити молоко, стоячи на голові, інші заново відкрили чарівність чехарди, кусаючи свої пироги після чергового стрибка, поле засівалось врозкид печивом, а яблучні пиріжки сідали на деревах, як новий вид пташок. Маленькі дівчатка влаштували окреме чаювання, а маленький Тедді бродив між різними групами відпочивальників.

Коли, врешті-решт, всі наситилися, професор, від щирого серця доброї людини, яка ніколи не забувала, кому вона зобов’язана добробутом, запропонував перший тост: «За тітку Марч, благослови її Господь!». За тітку Марч у тиші пили хлопчики, яких вчили завжди зберігати пам’ять про неї.

– Тепер – за бабусине шістдесятиріччя! Довгих років і трикратне «Ура»!

«Ура» прокричали з ентузіазмом, чому ви, ймовірно, охоче повірите, а коли почалися захоплені вигуки, їх було вкрай нелегко зупинити. Були запропоновані тости за здоров’я кожного – від пана Лоуренса, який вважався покровителем школи, до здивованої морської свинки, яка випадково забрела в незвичну для себе обстановку, розшукуючи свого юного господаря.

Потім Демі, як старший онук, представив винуватиці торжества різноманітні дари, настільки численні, що їх доставили до місця святкувань на тачці. Дуже кумедними були деякі з цих подарунків, але те, що, на погляд інших, могло вважатися недоліками, в очах люблячої бабусі було окрасою, бо всі ці речі діти виготовили самі.

Кожен шов, який зробили терплячі пальчики Дейзі, котра підшила для бабусі носові хусточки, був для пані Марч дорожче від наймайстернішої вишивки. Ящик для взуття, подарований Демі, був дивом механіки, навіть незважаючи на те що кришка не закривалася. Зроблена Робом лавочка під ноги неабияк хиталася, але бабуся оголосила, що їй подобається це заспокійливе погойдування. Жодна сторінка в розкішній книжці, яку подарувала їй дочка Емі, не здалася бабусі такою гарною, як та, де нерівними друкованими літерами було виведено: «Дорогій бабусі від її маленької Бет».

Під час цієї церемонії хлопчики таємниче зникли, і коли пані Марч, яка спробувала подякувати всім, не витримала й розплакалася від радості, а Тедді взявся витирати їй очі своїм фартушком, професор несподівано заспівав. Потім зверху, один за одним, йому стали вторити голоси, й від дерева до дерева полетіла мелодія невидимого хору: вкладаючи у спів всю душу, хлопчики виконували вітальну пісню – Джо написала слова. Лорі поклав їх на музику, а професор розучив її зі своїми учнями.

Це було щось зовсім нове, й успіх виявився грандіозним: пані Марч ніяк не могла прийти до тями від приємної несподіванки і наполягала на тому, щоб потиснути руку кожній пташці без пір’я – від високого Франца і Еміля до маленького четверокровця, що володів найсолодшим голосом в хорі.

Після цього хлопчики зникли, щоб втішитися заключними забавами дня, залишивши пані Марч та її дочок під бенкетним деревом.

– Гадаю, що мені не варто більше називати себе «невдахою Джо», адже моє найбільше бажання так чудово втілилося в життя, – сказала пані Баер, витягуючи маленький кулачок Тедді з глечика з молоком, яке він із насолодою пінив.

– Однак твоє життя зовсім не схоже на те, яке ти малювала собі багато років тому. Пам’ятаєш наші замки з піску? – запитала Емі, з усмішкою спостерігаючи, як Лорі та Джон грають в крикет із хлопчиками.

– Любі мої! У мене серце радіє, коли я бачу, що вони забули на один день про справи і граються тут, – відгукнулася Джо, яка тепер з материнським виглядом говорила про все людство. – Так, я пам’ятаю, але таке життя, про яке я мріяла тоді, здається мені тепер порожнім, егоїстичним, самотнім і холодним. Я ще не залишила надії написати хорошу книжку, але вона почекає. Однак впевнена, що вона буде ще краще завдяки такому досвіду й таким прикладам, як ці, – і Джо вказала спочатку на хлопчиків, що пустували й розважалися на віддалі, та на свого батька, який прогулювався під руку з професором на сонечку, захоплений однією з тих бесід, які обидва дуже любили, а потім на свою матір, яка сиділа, як на троні, серед дочок і онуків.

– Мої мрії здійснилися більшою мірою, ніж в інших. Звичайно, я просила чудових речей, але в глибині душі знала, що буду задоволена, якщо в мене буде маленький будиночок, Джон і милі діти. У мене є все це, слава Богу, і я найщасливіша жінка у світі, – Мег поклала руку на голову свого високого хлопчика з виразом ніжного та щирого задоволення.