Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

– Пройдімося трохи, Дене, – сказав Нет, відчуваючи, що повинен серйозно поговорити зі своїм приятелем наодинці.

Ніхто не знав, якою була розмова, але коли вони повернулися, Ден став поводитися ввічливіше, хоч його мова й манери залишалися грубими. Та як міг бідний Ден не бути грубим – при тому житті, яке йому доводилося вести донині?

Хлопцям він не сподобався, й вони залишили його з Нетом, який незабаром відчув себе дещо обтяжений взятою на себе відповідальністю, але був занадто добрий, щоб відмовитися від товариша.

Та й Томмі з симпатією поставився до Дена, попри його ганебну витівку з ножем. Він прагнув поговорити з ним докладніше про те, як навчитися крутити сальто й скористався для цього першою ж слушною нагодою. Ден, помітивши, з яким захопленням дивиться на нього Томмі, став значно привітнішим з ним, а незабаром подружився.

Пан Баер, побачивши Дена й дізнавшись про цю історію, похитав головою й сказав дружині:

– Цей досвід може нам дорого обійтися, але я все-таки спробую.

Якщо Ден і відчував вдячність за те, що Баери взяли його до себе, то ніяк цього не виявляв і брав все, що йому давали, без подяки. Хлопчик був повним невігласом, але за бажання міг добре вчитися. У нього були проникливі очі, які уважно стежили за всім, що відбувається навколо, зухвала мова, грубі манери й запальний характер.

Він з великим задоволенням грався майже в усі ігри, але був мовчазний і похмурий з дорослими й тільки зрідка товариським з дітьми. Мало хто любив його, але всі захоплювалися його силою, спритністю й сміливістю. Ніщо не могло його злякати. Одного разу він з такою легкістю збив з ніг високого Франца, що після цього всі намагалися триматися якомога далі від його кулаків.

Пан Баер мовчки спостерігав за хлопчиком, намагаючись приручити «дикуна», як його прозвали, а залишаючись наодинці з дружиною, хитав головою й повторював раніше сказане: «Сподіваюся, що експеримент вдасться, але боюся, щоб він не обійшовся нам дуже дорого».

Ден зловживав терпінням пані Баер разів шість на день, але вона не падала духом і стверджувала, що в хлопчика, напевно, все-таки є щось хороше. До цього списку увійшло добре ставлення до тварин, цікавість до природи, а найголовніше – маленький Тедді полюбив його.

Ніхто не міг зрозуміти, що викликало цю любов, але Тедді прив’язався до Дена відразу й починав белькотати й сміятися, тільки-но бачив його. Малюк із задоволенням їздив верхи на його широкій спині, називаючи «мій Денні».

Похмурий хлопчина теж полюбив Тедді, але проявляв свої почуття потай, коли ніхто не бачив. Але очі матері проникливі, а серце інстинктивно відчуває, хто любить її дітей. І пані Джо скоро знайшла слабке місце в огрубілому серці Дена й чекала нагоди, щоб зачепити цю струну для його ж блага. Однак несподівана подія, яка перелякала весь будинок, зруйнувала ці плани.

Сталося так, що Демі, Нет і Томмі взяли Дена під своє заступництво, бо всі інші хлопчики ігнорували його. Але недовго довелося їм опікуватися новим товаришем, бо дуже скоро вони самі підпали під його вплив і стали дивитися на нього знизу вверх. У кожного з них була на це своя причина.

Томмі захоплювався сміливістю й спритністю Дена. Нет відчував до нього вдячність за минуле, а Демі дивився на нового товариша, як на живу книжку, бо той, коли йому хотілося, міг надзвичайно цікаво розповідати про свої пригоди. Дену лестила прихильність цих трьох загальних улюбленців, і він так само намагався бути доброзичливим з ними. В цьому й полягала таємниця його успіху.

Баери сподівалися, що хлопчики позитивно вплинуть на «дикуна», і терпляче чекали, коли це нарешті станеться. Але Ден, інтуїтивно відчуваючи, що старші не довіряють йому, знаходив утіху в тому, щоб випробовувати їхнє терпіння й руйнувати надії.

Пан Баер забороняв бійки, бо не вважав їх проявом мужності. Натомість всіляко заохочував до будь-яких ігор та вправ, що вимагають сили й спритності, й діти звикали без скарг зносити біль від забиття. Але ставити один одному синці під очима й розбивати в кров носи тільки для розваги глядачів було суворо заборонено, це вважалося дурною й жорстокою забавою.

Ден не визнавав цих заборон і розповідав такі захопливі історії про бійки, в яких брав участь, що шістьом хлопчикам й собі захотілося взяти в них участь.

– Нікому не кажіть, і я покажу вам, як це робиться, – застеріг їх «дикун».

Ден пішов з ними на тік і дав там урок боксу, який дещо стримав їхній запал. Однак Еміль, якому йшов п’ятнадцятий рік і який навіть думки не допускав про поразку від молодшого за себе противника, викликав Дена на змагання. Той негайно погодився, й почався бій, за яким присутні стежили з неослабним інтересом.