– Демі, тут новенький! Підійди до нього!
Невдача анітрохи не збентежила Томмі, тож він жваво рвонув сходами нагору з наміром кататися далі.
Демі виявився тим хлопчиком, який читав книжку, сидячи на сходинці. Почувши своє ім’я, він підняв великі темні очі й дещо сповільнено, ніби долаючи сором’язливість, встав і заклавши книжку під пахву, підійшов до Нета.
– Ти бачив тітку Джо? – запитав він, очевидно, надаючи цьому питанню великого значення.
– Я ще не бачив нікого, крім хлопчиків, – відповів Нет і відзначив, що йому дуже подобається миле обличчя й добрі очі Демі. – Поки що чекаю.
– Тебе прислав дядько Лорі?
– Мене прислав пан Лоуренс.
– Це і є дядько Тедді. Він завжди рекомендує хороших хлопчиків.
Нету так сподобалася ця заввага, що він усміхнувся, а його худорляве обличчя враз просвітліло й стало напрочуд гарним. Він не знав, що б таке сказати своєму новому знайомому, й хлопці деякий час стояли мовчки, приязно дивлячись один на одного.
Дівчинка, що заколисувала ляльку, з цікавістю глянула на Нета й попрямувала до хлопчиків. Вона була дуже схожа на Демі, тільки обличчя мала кругліше й рум’яніше.
– Це моя сестра Дейзі, – сказав Демі таким тоном, наче представляв якусь незвичайну істоту.
Нет і Дейзі ввічливо кивнули одне одному. Потім дівчинка усміхнулася, показавши ямочки на щоках, і ласкáво мовила:
– Сподіваюся, ти залишишся в нас. Тут так добре, правда, Демі?
– Звичайно, добре.
– Мені одразу тут сподобалося, – завважив Нет, розуміючи, що має якось підтримувати розмову з цими милими дітьми.
– Краще Пламфілда немає місця на світі, правда, Демі? – додала Дейзі, яка, очевидно, вважала свого брата авторитетом майже в усьому.
– Ні! Гренландія, де є крижані гори, де водяться тюлені, набагато краще. Але я люблю Пламфілд, це справді надзвичайне місце, – відповів Демі й тільки-но намірився показати Нету картинки в книжці про Гренландію, яку тримав у руках, і пояснити, що на них зображено, як повернулася служниця й покликала новачка.
– Леді вирішила, що ви залишаєтеся, – усміхнувшись, повідомила вона.
– Це чудово! – вигукнула Дейзі, дружньо взявши Нета за руку. – Тепер ходімо до тітки Джо.
Демі знову взявся за свою книжку, а його сестра повела Нета у вітальню, де високий джентльмен возився на дивані з двома малюками, а худенька леді дочитувала доставлений Нетом лист.
– Так це і є мій новий хлопчик? Рада бачити тебе, мій милий, і сподіваюся, що тут ти будеш щасливим, – сказала жінка, пригорнувши до себе Нета.
Вона ніжно, як мати, глянула на нього й погладила по голові. Самотнє серце Нета радісно забилося й відтепер належало тільки їй.
Тітка Джо, як назвала її Дейзі, не вирізнялася класичною красою, але в неї було симпатичне, веселе обличчя, у виразі якого, так само як у погляді й манерах, збереглося щось юне, дівоче. Це робило її надзвичайно привабливою, тож діти швидко товаришували з нею. Завваживши, що губи Нета затремтіли від ласкавого звертання, погляд жінки став ще теплішим.
– А тепер пора знайомитись. Я – мама Баер, цей пан – тато Баер, а біля нього два маленьких Баери. Ідіть сюди, дітки, привітайтесь з Нетом, – сміючись, сказала вона.
Хлопчики одразу зіскочили з дивана, а високий пан, посадивши їх на плечі, попрямував до Нета. Роб і Тедді весь час заходилися сміхом, мабуть, з однієї причини – їм було добре з татом, а містер Баер потиснув хлопцеві руку і, показавши на низенький стілець біля каміна, привітно мовив:
– Ось і містечко для тебе готове, друже. Сідай до вогню, посуши свої мокрі ноги.
– О, адже вони й справді мокрі! – вигукнула пані Баер. – Знімай швидше черевики, мій хлопчику, я зараз же приготую тобі все сухе!
Джо Баер так енергійно заметушилася, що не встиг Нет озирнутися, як уже сидів перед каміном в сухих панчохах і теплих туфлях.
– Дякую вам, пані! – сказав він, і в його голосі було стільки вдячності, що в очах жінки знову засвітилася ніжність і вона, усміхнувшись, швидко й весело заговорила, як завжди робила, приховуючи, що зворушена:
– Це туфлі Томмі Бенга. Але він їх ніколи не одягає, значить, вони йому ні до чого. Тобі вони завеликі, але це не біда: отже, не втечеш від нас так швидко, як міг би, якби вони були впору.
– Я не хочу тікати звідси, мем, – сказав Нет, із задоволенням простягаючи до вогню брудні руки.
– То й добре. Тепер тобі потрібно добряче відігрітися. Я вилікую тебе від цього задушливого кашлю. Давно ти так бухикаєш, мій хлопчику? – запитала пані Баер, щось вишукуючи у великому кошику.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу