Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Хай там як, а 1913 року він від’їздить з Бродів, залишивши свій пропахлий нафталіном світок. Як з’ясувалося, назавжди. Шлях до Львова, як і вступ до університету, мали для нього символічне значення: це був своєрідний обряд ініціації. Рот відбув його, і з головою пірнув у вир життя, до якого так пристрасно поривався. Польщизни, якою просякла місцева наука, хлопець не сприймав, тож, дочекавшись зарахування, він дременув просто на Відень. Ще рік, і вибухне війна, латковою ковдрою розлізеться монархія, а урочисті віденські бали поступляться місцем бравурним військовим маршам і полум'яним тирадам Карла Крауса. Зрештою, мистецтво буяло, наче ніде нічого — підносив перші модерні будівлі Отто Ваґнер, милувала око «Сецесія» і тішила слух пізня романтика Ґустава Малера, один Шіле, здасться, надміру згущував барви, уподобавши якісь брудні відтінки. І хоча Рот ще встиг заскочити в останній вагон потяга, і той набирав ходи, проте війна вже облягала європейців звідусіль.

Коли Австро-Угорщина кульгала вже на обидві ноги і доля війни для неї була, по суті, вирішена, 31 травня 1916 року Рот, за його словами, самохіть записався у добровольці, поклавши вирушити на східний фронт у складі 21-го піхотного батальйону. Можливо, не в останню чергу на це рішення вплинула жахлива атмосфера, що запанувала в столиці з початком війни, коли на захід під натиском російських військ плавом попливли біженці. «Я не міг більше лишатися сам, — писав він згодом. — Я пішов на війну, як одружуються старі парубки, яким стає нестерпна власна самотність. Тепер я був уже не сам. Тепер ми йшли всі, тисячі, мільйони — і мене не обходило, чи безглузде наше заповзяття, чи ні». І хоча згодом він згадуватиме, буцімто тягся галицькими дорогами мов «нав’ючена людина серед нав'ючених тварин», дослідники вважають, що Рот, швидше за все, служив писарем при штабі 32-ї піхотної дивізії, яка стояла у Львові.

Тим часом 21 листопада 1916 року у Відні помирає Франц Йосиф, і його похорон став для Рота одним із найяскравіших вражень молодості. «Коли його ховали, — згадував Рот, кореспондент «Frankfurter Zeitung», — я, один із численних вояків Віденського гарнізону, в новенькому брудно-сірому однострої, якому за кілька тижнів судилося мокнути в полі, правив за чільну ланку довгого ланцюжка, який виповнив вулиці. Зворушення, яке виходило з усвідомлення того, що прийшов історичний день, поєднувалося із суперечливим сумом з приводу занепаду батьківщини… І ще засуджуючи її, я вже почав сумувати над нею. І вимірюючи близькість смерті, що її віщував мертвий цісар, я був зворушений церемонією, з якою поховали його Величність (читай: Австро-Угорщину). Я ясно усвідомлював марноту останніх його років, але нема як заперечувати, що ця марнота символізувала частину мого дитинства. Холодне сонце Габсбурґів згасло, але це було таки сонце».

Тема імператора — взагалі особлива тема в творчості багатьох австрійських письменників того часу. Не оминув її своєю увагою і Рот. У його творах Франц Йосиф — справжній батько, батько, якого бракувало йому самому, але водночас батько для багатьох націй, які жили під єдиним дахом Австро-Угорщини. Він згадував його з теплотою у своїй есеїстиці, він згадає його незлим словом у найголовнішій епопеї — романі «Марш Радецького», але це станеться за півтора десятка років.

Хтозна, чи встиг Рот наковтатись штабної куряви, проте він таки правдивий представник «утраченого покоління» Гемінґвея, Ремарка, Тракля, Роллана, Олдінґтона, яке постало у шанцях і вирвах. Тим-то, можливо, не знаходячи розради поміж гнітючих воєнних вражень, Рот, як це частенько трапляється з пристрасними натурами, почав зазирати в пляшку. Коли ж війна скінчилась офіційно і від сірих буднів було вже не втекти, Рот кинувся шукати місце в цивільному житті. Ще у війську він дещо писав, тож, попри все, повернення Рота було легким і блискавичним. «1918 рік — тривав останній рік війни, — згадував редактор тижневика «Мир» Фред Геллер, — у редакцію… зайшов молодий вояк у зношеному однострої. Я прийняв його, бо й сам допіру повернувся з війни калікою і став до роботи в редакції пацифістського часопису. Вояк справляв враження бідної, напівголодної, промерзлої людини, яку старий однострій робив на вигляд ще жалюгіднішою. Він приніс два вірші. Чи ми їх надрукуємо? Співчуваючи бідоласі, я зараз же прочитав вірші, хоча наш літературний редактор зазвичай не квапився щось ухвалювати. Вірші молодого вояка були чудові. За вісім днів на шпальтах видання з’явився перший вірш Йозефа Рота… Війна закінчилась. Ротові треба було братися за цивільну працю. Тим часом я переїхав до редакції «Wiener Tageszeitung» і запропонував Ротові взятися за репортерство. Спроба виявилась успішною: він писав свої повідомлення як лірично-насмішкуваті фейлетони… Його твори впадали в око, і коли була заснована щоденна газета, Рота взяли туди на постійну роботу. Завдяки повсякденній журналістській праці, вічно повний сумнівів, скептично налаштований і болісно самокритичний Рот нарешті повірив у себе і свій хист». До числа постійних дописувачів газети належала справжня еліта — Альберт Еренштайн, брати Чапеки, Роберт Музіль (згодом, щоправда, він кпитиме з приземлених смаків Рота).