Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Мені ставало моторошно, і тому я крикнув, як робив це щовечора:

— Франце, рахунок!

Але до мене підійшов не обер-кельнер Франц, а сторожовий пес, якого теж звали Франц і якого я насправді терпіти не міг. Він був жовтувато-піскового кольору, очі його сльозились, а з рота текла слина. Я не люблю тварин, а ще більше не люблю людей, які люблять тварин. Усе життя мені здавалося, що люди, які люблять тварин, відбирають частку любові до людей, і в цій думці я утвердився, коли випадково дізнався, що німці з третього рейху люблять вовкодавів, німецьких вівчарок. «Бідні вівці!» — подумав я тоді.

І ось тепер до мене підійшов пес Франц. Я хоч і був його ворогом, одначе він потерся мордою об моє коліно — так, наче просив у мене вибачення. А свічки горіли, похоронні свічки, і ховали якраз мене! А дзвін на церкві Святого Петра мовчав. Сам я годинника ніколи з собою не ношу, і я не знав, котра тепер година.

— Франце, рахунок! — сказав я собаці, і він заліз до мене на коліна.

Я взяв шматочок цукру і простяг йому.

Він не взяв, а тільки скавчав. А тоді лизнув мені руку, з якої допіру не взяв частування.

Я задув одну свічку. Другу відірвав від штучного мармуру, підійшов до дверей і тичиною підняв жалюзі зсередини.

Власне, я хотів піти геть від цього собаки і від його любові.

Коли я вийшов на вулицю з тичиною в руках, щоб опустити жалюзі зовні, то побачив, що пес Франц плететься за мною. Він уперто йшов слідом. Залишитися в кав’ярні він не міг. Це був старий пес. Щонайменше років із десять служив він власникові кав’ярні «Ліндгаммер», як я — імператорові Францу Йосифу, а тепер більше не міг. Ми удвох більше не могли. «Рахунок, Франце!» — сказав я собаці. У відповідь він заскавчав.

Над чужими хрестами світало. Віяв легкий вітерець, розгойдуючи старезні ліхтарі, які ще намагалися світлом розігнати млу цієї ночі. Я брів безлюдними вулицями з чужим собакою. Він прагнув будь-що-будь іти за мною. Куди? Цього я не знав. І він теж.

Гробівець капуцинів, де спочивають мої імператори, поховані в кам’яних саркофагах, був замкнений. Назустріч мені вийшов чернець-капуцин і запитав:

— Чого зволите?

— Я хотів би вклонитися труні мого імператора Франца Йосифа, — відповів я.

— Благослови вас, Боже! — мовив чернець і назнаменував мене хрестом.

— Боже, будь же…! [23] «Боже, будь же покровитель» («Gott erhalte, Gott beschütze…») — так з 1854 року починався національний гімн Австрійської імперії. — вигукнув я.

— Цить! — прошепотів чернець.

Куди ж мені податися тепер, мені, Тротті?..

Йозефа Рота годилося б назвати якимось героєм старозавітної повісті. Народжений у галицькій глушині на схилі XIX століття, він відкинув ту давню неписану традицію, яка зобов’язувала його нидіти поміж своїх земляків, і ціле своє свідоме життя блукав за Мойсеєм, ім’я якому — Покликання.

Йозеф Рот прийшов на світ 2 вересня 1894 року в родині метикуватого торговця, який думав побаришувати на жінчиному посагові. Та, як на те, йому так і не випало спізнати смак великих грошей. Незабаром він чкурнув від дружини і потроху перетворився на якийсь узагальнений образ, а малого Рота виховувала мати (Міріам Ґрюбель) та її родина. «Анітрохи не пов'язаний з експресіоністами з літературного чи ідеологічного погляду, Рот належав до їхнього покоління, а Ротова переоцінка батька, з протилежним знаком, ріднила його з такими сучасниками, як Франц Кафка, Ґеорґ Тракль і Франц Верфель. Усі вони почувалися пасинками». До 1907 року, доки не помер старий Ґрюбель, мати з сином жили у діда. За словами письменника, у ті часи його мати часто-густо виливала свій смуток в українських піснях.

Втім, зусиль матері вистачило, щоб вивчити свого Муню, як любовно звали хлопця, і дати йому гідну освіту. Він закінчив німецьку гімназію кронпринца Рудольфа у Бродах, вільно орудуючи трьома мовами. Під той час у мультикультурній Галичині мова правила не лише за інструмент — вона була якимось стягом, який випадало захищати, роблячи людину прихильником одних і, відповідно, ворогом інших. «За молодих літ Рота Галичина переживала дедалі гостріший мовний конфлікт, — слушно зауважує один із біографів письменника. — Його клас у гімназії кронпринца Рудольфа був останнім, де викладовою мовою вважалася німецька. Вже наступного року предмети мали викладати польською. Ротове цілком ясне навернення у німецьку культуру — це, певно, реакція на тогочасні культурні чвари. У сусідньому з Бродами Дрогобичі живе молодший за нього лише на два роки Бруно Шульц. Син гебрейського купця ходить до тамтешньої гімназії цісаря Франца Йосифа. Викладають там польською. Згодом письменник, маляр і рисувальник Шульц, який так само блискуче орудував німецькою, напише свої неповторні твори польською мовою. Багатомовні письменники і поети Галичини часто обирали мову своєї творчості ще зі школи». Йозеф Рот вибрав німецьку. «Гебреї — це нарід книг, — констатував він згодом. — Тож гебреї оцінюють інші народи, керуючись їхніми книгами… Це зворушливо, з якою довірливістю цей старий нарід скептиків, що сумнівається у власних пророках і глузує з Ісуса Христа, бере беззастережно на віру принцип: німці — це народ Ґьоте — і квит. Найтупіші у буквальному розумінні полководці, які ніколи не прочитали жадної книги, набувають в очах гебреїв блиску Ґьоте». Зрештою, майбутній письменник і сам читав небагато, і то здебільшого сучасників: Гайнріха Манна, Еміля Золя, Альфреда Полгара, Одона фон Горвата…