Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Ти ж знаєш вахмістра Сламу?

Те прізвище вдарило у свідомість Карла Йозефа як відгомін утрачених часів. У пам’яті постала дорога, що вела до жандармського відділку, низенька кімнатка, квітчасте вбрання, широке й вигідне ліжко; він відчув духмяність лугів і водночас — пахощі «Резеди», парфумів пані Слами. Він принишк.

— На жаль, він цього року став удівцем, — повів далі старий. — Сумно. Його дружина померла з пологів. Ти мусиш його перевідати.

В одну мить у купе стало нестерпно душно. Карл Йозеф спробував попустити комір. Поки він марно силкувався знайти доречні слова, у ньому зринуло божевільне, палюче, дитинне бажання заридати, здушило горлянку, в роті так пересохло, наче він кілька днів не бачив води. Напружено дивлячись на краєвид за вікном, він відчував на собі батьків погляд, чимраз ближча мета поїздки мовби ще загострювала його муку; його поривало бодай вийти в коридор, та водночас хлопець розумів, що не втече від погляду старого й від страшної новини. І тоді, квапливо зібравши жалюгідні рештки підупалої снаги, він сказав:

— Я перевідаю його, тату!

— Здається, ти кепсько зносиш їзду залізницею, — зауважив батько.

— Так, тату!

Мовчазний і випростаний, прибитий мукою, якій не міг прибрати назви, якої ще зроду не зазнав і яка була мов загадкова недуга з незнаних країв, їхав Карл Йозеф до готелю. Йому вдалося ще сказати: «Pardon, тату!». Потім він відімкнув кімнату, розпакував валізу й дістав звідти течку, в якій лежало кілька листів пані Слами, в тих-таки конвертах, у яких вони надійшли, із зашифрованою адресою: Моравська Біла Церква, posst restante [1] До запитання ( франц .). .

Блакитні аркуші мали колір неба і ледь пахли резедою, а тендітні чорні літери летіли на них, ніби вирівняні в рядочки прудкі ластівки. Листи мертвої пані Слами! Тепер вони здавалися Карлові Йозефу ранніми провісниками її раптового відходу, лише з рук, приречених на смерть, могла спливати оця примарна ніжність, завчасний привіт з того світу. На останнього листа він не відповів. Офіцерське звання, промови, прощання, врочистий обід, призначення в полк, нове звання і нова уніформа разом утратили всю свою вагу перед невагомим летом темних літер на блакитному полі. На юнаковій шкірі ще жили дотики пестливих рук тепер мертвої жінки, і в його власних теплих руках ще чаївся спомин про її прохолодні груди; заплющивши очі, він бачив блаженну втому на її вдоволеному після кохання обличчі, розтулені червоні вуста й біле сяйво зубів, недбало заломлену руку, в кожній лінії тіла — плинний відблиск мрій без бажань, відсвіт щасливих снів. Тепер по тих грудях і стегнах лазять хробаки і лице спотворює нещадний розклад. Що виразнішими поставали перед юнаковими очима огидні картини тління, то дужче розпалювали вони в ньому жагу. Здавалося, та жага зростала аж до неосяжної безмежності незнаних сфер, куди щезла небіжчиця. Мабуть, я більше й не навідався б до неї! — думав лейтенант. — Я б її забув! Її слова були лагідні, вона була матір’ю, вона кохала мене, вона померла! Було ясно, що він винуватець її смерті. Її труп лежав на порозі його життя, коханий труп.

То була перша зустріч Карла Йозефа зі смертю. Матері він не пам’ятав. Нічого не лишилося від неї в пам’яті, була тільки могила з грядочкою квітів та кілька фотокарток. Тепер же смерть спалахнула перед ним, як чорна блискавка, розбила його тихі радощі, спалила його юність і жбурнула юнака на край тієї фатальної безодні, що відмежовує мертвих від живих. Отож перед ним лежало довге життя, сповнене скорботи. Рішучий і блідий, він готувався перейти його, як личить чоловікові. Хлопець сховав листи. Замкнув валізу. Вийшов у коридор, постукав у двері батькового номера, зайшов і, наче крізь товсту скляну стіну, почув голос старого:

— Здається, в тебе вразливе серце!

Окружний начальник поправляв перед дзеркалом краватку. Він мав справи в намісництві, в управлінні поліції та у верховному суді імперії.

— Ти поїдеш зі мною, — сказав він.

Вони поїхали колясою на гумових шинах, удвокінь. Ще святковішими, ніж будь-коли, видалися Карлу Йозефові вулиці. Широке, щедре золото літнього пообіддя спливало на будинки й дерева, трамваї, перехожих, поліцаїв, зелені лави, пам’ятники й сади. Було чутно моторне вицокування копит по бруку. Мов ясні, ніжні світильники, пропливали обіч молоді жінки. Солдати віддавали честь. Виблискували вітрини. Літо лагідно розкрилилося над великим містом. Та вся краса літа не принаджувала байдужих очей Карла Йозефа. Били у вуха батькові слова. Сотні змін помічав старий: переставлені тютюнові крамниці, нові кіоски, подовжені омнібусні лінії, пересунуті зупинки. За його часів тут багато що було не так. Але до всього, що зникло, як і до всього, що збереглося, зверталася його незрадлива пам’ять, голос його з тихою і незвичною ніжністю підносив навіть найкрихітніші скарби втрачених часів, худорлява рука вітально простягалася до місць, де колись буяла його юність. Карл Йозеф мовчав. Він щойно втратив юність. Його кохання померло, але серце його розкривалося для батькового смутку, і він почав здогадуватися, що за кістлявою твердістю окружного начальника криється хтось інший, таємничий і водночас рідний, криється Тротта, нащадок словенського інваліда й син дивовижного героя битви при Сольферіно. І що жвавішали вигуки й зауваження старого, то скупіш і тихше лунали у відповідь покірні й звичні синові підтвердження, а його силувані й послужливі «Так, тату!», з дитинства такі знайомі язикові, вимовлялися тепер інакше — по-братньому й по-домашньому. Так ніби помолодшав батько й постарішав син. Вони зупинялися перед багатьма установами, в яких окружний начальник шукав давніх товаришів, свідків своєї юності. Брандль став радником поліції, Смекал — начальником відділу, Монтешицький — полковником, а Гасельбруннер — радником посольства. Батько з сином зупинялися перед крамницями, замовили в Ратмаєра на Тухлаубені пару чобітків з матового шевра для двірських балів та аудієнцій, а на Відені у кравця Етлінґера, що шив для двору та війська, — парадні рейтузи; а далі сталося неймовірне: окружний начальник вибрав у двірського ювеліра Шафранського срібну табакерку, важку, з ребристим верхом, предмет розкоші, на якій дав вигравіювати слова потіхи: «In periculo securitas [2] Бути незворушним у небезпеці ( лат .). . Твій батько».