Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Розташовуйся, — сказав він, скинув пенсне, примружив очі, підвівся, з усіх боків оглянув сина і виснував, що все гаразд.

Він обійняв Карла Йозефа, вони швидко поцілувалися.

— Сідай! — сказав окружний начальник і всадовив лейтенанта в крісло.

Сам він заходив туди-сюди по кімнаті — обмірковував, як годиться почати розмову. Докори сьогодні були б недоречні, а висловлювати з самого початку своє задоволення не можна.

— Тепер, — нарешті сказав він, — тобі треба ознайомитися з історією свого полку й почитати дещо з історії того полку, в якому воював твій дід. Я збираюся на два дні до Відня, ти поїдеш зі мною.

Він подзвонив. Увійшов Жак.

— Нехай панна Гіршвіц, — наказав окружний начальник, — подбає, щоб сьогодні подали вино і, якщо можна, приготували яловичину й вареники з вишнями. Сьогодні ми обідатимемо на двадцять хвилин пізніше.

— Слухаюсь, пане бароне, — відрапортував Жак, поглянув на Карла Йозефа й прошепотів: — Вітаю щиро!

Окружний начальник підійшов до вікна — сцена загрожувала стати зворушливою. Він чув, як за спиною в нього син подав руку служникові, Жак човгнув ногами й промурмотів щось нерозбірливе про «небіжчика пана». Барон відвернувся од вікна аж як Жак вийшов з кабінету.

— Жарко, чи не так?

— Так, тату!

— Я гадаю, не завадить вийти на повітря.

— Так, тату!

Окружний начальник узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшися жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистості старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:

— Свіжий напій не завадить!

Він замовив дві склянки содової без сиропу і з прихованою пихою стежив за білявою панною, яка, здавалося, безвладно й хтиво тонула в сліпучому сяйві Карла Йозефа. Вони випили воду й рушили далі. Окружний начальник час від часу злегка помахував паличкою. То був ніби знак погорди, яку вміють тримати в рамках пристойності. Хоча він мовчав і був, як звичайно, поважний, проте здавався нині синові майже веселим. З його радісного нутра часом вихоплювалося вельми вдоволене підкахикування — так немовби сміх. Коли до нього віталися, він трохи підсував догори капелюха на голові. Траплялися хвилини, коли він навіть наважувався на сміливі парадокси, як ось, приміром:

— Навіть ввічливість може бути обтяжлива!

Він радше вимовив би вільнодумне слово, ніж виказав свою радість з приводу зачудованих поглядів стрічних людей. Коли вони знов підійшли до воріт своєї господи, старий ще раз зупинився. Обернувся обличчям до сина й сказав:

— Замолоду я й сам залюбки став би солдатом. Твій дід недвозначно мені заборонив. Тепер я задоволений, що ти не урядовець!

— Авжеж, тату! — відповів Карл Йозеф.

До обіду подавали вино. Зготовано було і яловичину та вареники з вишнями. Панна Гіршвіц з’явилася до столу в своєму сірому шовковому вбранні й, побачивши Карла Йозефа, одразу втратила чи не всю свою суворість.

— Я дуже рада, — сказала вона, — і від щирого серця віншую.

— «Віншувати» означає «вітати», — зауважив окружний начальник.

І всі заходилися коло обіду.

— Не квапся, — сказав окружний начальник. — Якщо я впораюся перший, то трохи зачекаю.

Карл Йозеф підвів очі. Він зрозумів, що батько вже давно знав, як важко було встигати за ним. Тієї миті юнак ніби вперше крізь панцер старого зазирнув у живе батькове серце, в плетиво його потаємних думок. І, дарма що вже був лейтенантом, Карл Йозеф почервонів.

— Дякую, тату! — сказав він.

Окружний начальник квапливо їв далі. Він начебто нічого не чув.

Два дні згодом вони сіли в потяг до Відня. Син читав газету, старий переглядав свої службові папери. Якоїсь хвилини окружний начальник підвів голову й сказав:

— У Відні замовимо парадні рейтузи. У тебе лише дві пари.

— Дякую, тату!

Вони знову взялися до читання.

Лишалося рівно чверть години їзди до Відня, коли батько склав папери. Син миттю відклав газету. Окружний начальник подивився у вікно, потім на кілька секунд звернув очі на сина. Несподівано він сказав: