Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Пан фон Тротта пішов до крамниці канцтоварів, купив аркуш паперу встановленого зразка, пляшечку чорнила й сталеве перо марки «Адлер» — єдине, яким він міг писати, і квапливою рукою, хоч і звичним своїм письмом, дотримуючись усіх законів каліграфії, написав за належною формою клопотання на ім’я його королівсько-цісарської апостольської величності, ані на мить не засумнівавшись, тобто не дозволяючи собі й на мить засумніватись, що його справу буде вирішено «в сприятливому дусі». Він ладен був розбудити серед ночі самого Монтенуово. Протягом того дня, на думку пана фон Тротти, справа його сина стала справою героя Сольферіно й тим самим — справою цісаря, а отже, певною мірою, справою вітчизни. Він ледве чи й попоїв як слід, відколи виїхав із В. На вигляд він був ще худорлявіший, ніж звичайно, і своєму приятелеві Гасельбруннеру нагадував одного з тих екзотичних птахів Шенбрунського зоосаду, що віддзеркалювали спробу природи повторити на матеріалі фауни фізіономію Габсбурґів. І справді, окружний начальник усім людям, які бачили цісаря, нагадував самого Франца Йосифа. Вони, ці віденські панове, аж ніяк не звикли до такого ступеня рішучості, яку перед ними явив цей окружний начальник. І пан фон Тротта здавався їм, людям, що звикли з допомогою легесеньких, немов пух, жартів, народжених у столичних кав’ярнях, вирішувати куди тяжчі справи імперії, вихідцем не лише з географічно, але й з історично віддаленої провінції, примарою вітчизняної історії, втіленим голосом патріотичного сумління. Вічна готовність до жарту, яким вони схильні були привітати всі симптоми власної загибелі, на якусь годину завмирала, і слово «Сольферіно» будило в них страх і шанобу, як назва битви, що вперше звістувала загин цісарсько-королівської монархії. Той вигляд і та мова, що їх явив перед ними цей химерний окружний начальник, самих їх вжахнули. Може, на них уже тоді війнула своїм крилом смерть, що кілька місяців згодом мала їх усіх схопити у свої лабети, схопити, підкравшися з-за спини! І вони відчули в себе на потилиці крижаний подих смерті.

Пан фон Тротта мав іще три дні часу. Адже йому пощастило за одну-єдину ніч, протягом якої він не спав, не їв і не пив, зламати залізний і золотий закон етикету. Як імені героя Сольферіно неможливо більше знайти в підручниках історії та читанках для австрійських народних і середніх шкіл, так само не знайдеш імені сина героя Сольферіно в протоколах Монтенуово. Опріч самого Монтенуово й нещодавно померлого камердинера Франца Йосифа, жодна людина в світі не знає, що окружного начальника барона Франца фон Трогту якось уранці прийняв у себе перед від’їздом до Ішля цісар.

То був чудовий ранок. Окружний начальник цілу ніч приміряв парадну уніформу. Він не зачиняв вікна. То була ясна літня ніч. Час від часу він підходив до вікна. Тоді він чув шемріт сонного міста і крик півня на якомусь далекому подвір’ї. Пан фон Тротта відчував подих літа; він бачив зорі на клаптику нічного неба, він чув рівномірну ходу вартового. Він чекав ранку. Він уп’ятнадцяте вже підходив до дзеркала, поправляв кінчики білої краватки над ріжками стоячого коміра, знов і знов протирав батистовою хустинкою золоті ґудзики свого фрака, тер золотий держак шпаги, змахував щіткою уявний пил із черевиків, розчісував бакенбарди, пригладжував гребінчиком ріденькі волосинки на голові, що вперто стовбурчилися і ніби закручувались, і вже вкотре чистив поли фрака. Він узяв у руку свого трикутного капелюха. Він став перед дзеркалом і знову й знов повторював:

— Величносте, я прошу милості для свого сина!

У дзеркалі він побачив, як тремтять його бакенбарди, і це здалося йому непристойним, і він заходився вимовляти це речення так, щоб вони лишалися непорушні, а слова, проте, було чути виразно. Він зовсім не відчував утоми. Він знов підійшов до вікна, як ото підходять до берега. Бо він так тужно чекав ранку, як чекають корабля з рідного краю. Так, він тужив за цісарем, немов за рідним пристановищем. Він стояв біля вікна, аж поки в небі засірів світанок, згасла досвітня зірка і незграйний пташиний хор звістував схід сонця. Тоді він погасив світло в кімнаті. Натиснув дзвоника на дверях. Звелів прислати перукаря. Скинув фрак. Сів. Наказав себе поголити.

— Двічі, — сказав він заспаному молодикові, — й уважно.

Тепер його підборіддя сяяло блакитнявою чистотою між срібними крилами бакенбардів. Галун приємно попікав шкіру, пудра холодила її. Йому було призначено з’явитися на восьму тридцять. Він ще раз почистив свого чорно-зеленого фрака. Ще раз повторив перед дзеркалом: