Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Нарешті вийшов і пан Вінтерніґ, невеличкий і жовтий. Він простяг окружному начальникові свою сухеньку ручку, впав у широке крісло і майже втонув у зеленому оксамиті подушок. Свої безбарвні очі він звернув до великих вікон. У тих очах не було живого погляду, чи, може, вони просто зачаювали в собі погляд; то були тьмяні старі люстерка — окружний начальник бачив у них лише своє власне крихітне відображення. Він почав вільніше, ніж сам сподівався від себе, з плавно укладених вибачень, і пояснив, чому не мав можливості попередити про свій візит. Потім сказав:

— Пане фон Вінтерніґу, я стара людина.

Він зовсім не хотів казати таких фраз. Жовті, зморшкуваті Вінтерніґові повіки кілька разів піднялись і опустилися, і окружному начальникові здалося, ніби він звертається до старого, висхлого птаха, що не розуміє людської мови.

— Вельми шкода! — сказав, проте, пан фон Вінтерніґ.

Він говорив дуже тихо. В його голосі не було звуку, як в очах не було погляду. Він говорив з придихом, оголюючи дивовижно, як на свій вік і постать, міцні, широкі, жовті зуби — надійну захисну загороду задля його слів.

— Вельми шкода! — сказав пан фон Вінтерніґ удруге. — Я зовсім не маю готівки.

Окружний начальник відразу підвівся. Вінтерніґ підхопився й собі. Дрібненький і жовтий, він стояв перед окружним начальником, безбородий перед срібними бакенбардами, і пан фон Тротта наче виріс, він навіть сам це відчував. Чи була зломлена його гордість? Аж ніяк! Чи був він упокорений? Ні, не був! Він мав урятувати честь героя Сольферіно, як колись герой Сольферіно врятував життя цісареві. Як, власне, легко бути прохачем! Погордою, уперше в житті справжньою погордою сповнилося серце пана фон Тротти, й та погорда була майже так само велика, як і його гордість. Він попрощався. Він сказав своїм старечим, зверхнім, гугнявим голосом урядовця:

— Моє шанування, пане фон Вінтерніґу!

Випростаний, осяйний у всій гідності своєї сивизни, він ішов пішки довгою алеєю, що вела від будинку Вінтерніґа до міста. Алея була безлюдна, по ній вистрибували горобці й висвистували поміж листом дрозди, і старі зелені каштани облямовували шлях панові окружному начальникові.

Удома він знову по довгій перерві взяв до рук срібного дзвоника. Його тоненький голосок прудко побіг через увесь будинок.

— Шановна, — сказав пан фон Тротта панні Гіршвіц, — мені б хотілося за півгодини бачити мою валізу спакованою. Будь ласка — вкладіть мою уніформу, трикутний капелюх і шпагу, а також фрак та білу краватку! За півгодини!

Він вийняв свого кишенькового годинника, лунко клацнув покришкою. Потім сів у крісло й заплющив очі.

У шафі на п’яти гачках висіла його парадна уніформа: фрак, жилетка, штани, трикутний капелюх і шпага. Велика валіза окружного начальника в брунатному полотняному чохлі роззявила свою пащу, вистелену білим прозорим папером, і одну по одній поглинула неначе не перенесені, а лише супроводжувані туди обережними руками економки усі складники парадного вбрання пана фон Тротти. Шпага слухняно шурхнула у шкіряний футляр. Біла краватка огорнулася легким паперовим серпанком. Білі рукавички вклалися на підбивці жилетки. Потім валіза замкнулася. І панна Гіршвіц пішла доповісти, що все готове.

Отож пан окружний начальник поїхав до Відня.

Він прибув туди пізно увечері. Проте він знав, де слід шукати тих людей, які були йому потрібні. Він знав ті будинки, в яких вони мешкали, і ті ресторани, до яких вони навідувалися. І радник правління Смекал, і надвірний радник Полак, і радник міністерства фінансів Поліцер, і головний муніципальний радник Буш, і радник намісництва Лешніґ, і поліційний радник Фукс — усі вони і ще декотрі інші ще того ж таки вечора побачили пана фон Тротту, і хоч він був того самісінького віку, що й вони, проте кожен із них стурбовано подумав: як він, окружний начальник, постарів! Бо на вигляд він здавався куди старшим за кожного з них. Еге ж, він здався їм таким поважним, що вони аж боялися звертатись до нього на «ти». Його бачили того вечора багато де, і всюди він з’являвся якось ніби одночасно, нагадуючи всім скоріше духа, ніж людину, — духа минулих літ і старої Габсбурзької монархії: він був неначе жива тінь історії. І хоч як дивно лунало те, з чим він їм звірявся, тобто його відчайдушний намір протягом двох днів дістати особисту аудієнцію в цісаря, однак багато дивнішим здавався їм він сам, пан фон Тротта, рано зістарений і неначе зроду старий; і поволі його намір почав здаватися їм слушним і самозрозумілим.