Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Неси, Гульдрику, — кивнув головою Вітіко.

Старий пішов і приніс у зеленому глечику молоко, буханець білого хліба, ніж і рогову ложку. Поставив молоко на стіл, поряд поклав хліб, ніж і ложку. Вітіко сів на стілець перед столом, порізав скибку хліба в молоко і їв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Він був у дуже грубому світло-сірому суконному вбранні. Його свита була набагато коротша й ширша, ніж звичайно, і ледве закривала тулуб. Свита була на застібках. Штани були бахматі, немов унаслідок віку старого стали йому завеликі; чоботи були коротші, ніж звичайно, з грубої шкіри й підбиті на підошвах грубими залізними цвяхами. А на голові, навіть коли виходив до Вітіко, Гульдрик не мав ніякої шапчини.

— Для мене це радість, — казав старий, дивлячись Вітіко в обличчя, — бо тепер наближається справдження. Ви не були тут від самого дитинства.

— Якось не склалося, — промовив Вітіко.

— Ви були колись у Фримбурку, — мовив Гульдрик.

— Тоді я мав їхати до Праги, — сказав Вітіко.

— Я чув про це від Флоріана, — розповідав старий. — Які ж великі та гарні ви виросли за п’ять років, відколи я вас не бачив.

— Гульдрику, я тебе одразу впізнав, а от дім уже не міг пригадати з часів свого дитинства.

— Тепер ви тут, і тепер усе буде по-іншому, — запевняв Гульдрик. — Ваша мати ще п’ять років тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зі мною, і в такому разі можна було б почати ще тоді.

— Я лишуся коло тебе, але ненадовго, — мовив Вітіко.

— Тепер це байдуже, бо ж ви таки заїхали сюди і відбувся початок, — радів Гульдрик. — Ви можете тепер жити в Плані, як і досі, або піти ще куди-небудь, це вже нічого не змінить, доля вже йде своїм шляхом.

— Тепер нам треба піти глянути на коня, — сказав Вітіко, відкладаючи ложку.

— Авжеж, — погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки зі світлиці знову пішли до стайні, і Вітіко став далі доглядати коня. Потім попросив:

— А тепер покажи мені, що тут є в тебе.

— Що ж, тут є чотири корови, — розповідав Гульдрик, — там двоє телят, а порожнє стійло належить двом бикам, із якими Якоб поїхав у ліс. А тепер ідіть зі мною до овець.

Вітіко і Гульдрик пішли тепер до кошари, де в одному загоні було дванадцять овець, а в другому — чотири кози і цап. Потім Гульдрик показав Вітіко хлів із чотирма свиньми і повів у клуню, де лишилося тільки трохи торішнього сіна.

— Кури та інше птаство на подвір’ї і взагалі всюди, — пояснював Гульдрик. — Підвал із молоком, яйцями та іншими харчами я покажу, коли Реґіна повернеться додому. Ключ у неї. В молочній комірчині завжди є тільки невеликий припас. Із дверей клуні ви бачите моріжок коло хати і дві вишні з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить каміння, росте капуста на полі, а ген там, праворуч, коло кущів, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях від лісу йде вниз і видніє темна пляма, ми цього року посадили овес, під пагорбом теж є трохи вівса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогодні, та от тільки тепер немає нікого коня глядіти.

— Тож лишімо на завтра, — мовив Вітіко.

— Завтра теж є багато часу, — погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки знову пішли в житлову частину кам’яниці, і Гульдрик показав Вітіко кімнатки, де жили він, слуга і служниця. Потім показав ще комори з припасами.

— Ми щороку посилаємо трохи харчів із маєтку, — розповідав старий, — дарма що він тепер уже не такий, як був. Ми посилаємо вашій матері в Ландсгут сімдесят чудових козячих сирів, кружало коров’ячого сиру і добре борошно.

— Це для неї велика радість, — мовив Вітіко.

— Решту ми посилаємо в Пржиц, — додав Гульдрик.

— Дуже добре, — похвалив Вітіко.

— Воно є так, як може бути, — підсумував Гульдрик, — а тепер починається наступне.

Трохи згодом Вітіко і Гульдрик закінчили доглядати коня.

У дім повернувся слуга з дровами і запросив їх на місце, не дуже далеке від дому. Потім прийшла стара служниця Реґіна і принесла у великій пілці зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до паші. Служницю представили Вітіко, вона привітала його, він теж привітав її. Реґіна пішла далі поратись по господарству.

Вітіко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечері Реґіна приготувала Вітіко вечерю з копченої свинини і капусти, і він, коли вся денна праця вже скінчилася, пішов спочивати на ліжку в своїй кімнаті.

Наступного дня, попоравши вранішню роботу й поснідавши, слуги вивели Вітіко надвір, і Гульдрик показав йому частину лук і ланів, які належали до будинку. Якоб і Реґіна йшли позаду, з нагоди приїзду Вітіко вони влаштували собі вихідний день. Вітіко до всього пильно придивлявся і розпитував про все.