Адальберт Штіфтер - Вітіко

— А що сталося з дітьми? — запитав Вітіко.

— Їх повезли до Праги, — відповів чоловік.

— А ти бачив княгиню останнім часом? — запитав Вітіко.

— Я бачив княгиню і тоді, як вона померла, — відповів чоловік. — Мертва вона була як жива.

— А їй засвідчили честь у замку, де вона жила?

— Князь дав їй повну владу, — відповів чоловік, — і ми всі були підпорядковані їй.

— А де її поховали?

— Її з почестями повезли у Вишеград до чоловіка.

Вітіко якийсь час ходив по кімнаті. Потім знову сів за стіл і промовив:

— Отже, вона пішла за ним, пішла за ним.

Підпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловіка:

— Ти приніс мені важливу, хоч і сумну, новину, я щиро дякую тобі й прошу тебе погостювати в нас і насолоджуватися тим, що ми маємо, поки воля твоя.

— Я бачив вас у Гості, — мовив чоловік, — де ви зробили князю послугу, і охоче прийшов до вас, щоб принести вам звістку.

— Ти теж живеш у Лісовому краї? — запитав Вітіко.

— Я живу в хатах Вімперка.

— Тепер ти житимеш у своїх родичів, — мовив Вітіко.

— Мені забезпечено проживання в двох моїх братів, — пояснив чоловік.

— Тож насолоджуйся спокоєм, якщо дозволять часи, — побажав Вітіко.

— У нас завжди спокійно і тихо.

— Нехай і далі так буде, — побажав Вітіко. Потім пішов надвір і блукав між полями.

Прийшлий чоловік прожив у кам’яниці два дні. Потім прийняв подарунок від Вітіко, взяв свій костур і пішов далі в мандри. Він вирушив на світанку й пішов лівим боком Ялівцевої гори на захід і прагнув дійти до своєї мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вітіко жив у Плані.

Коли на полях ще лежав сніг, у Горній Плані з’явився розкошланий чоловік і розповів, що його вигнали з дому і він був змушений утікати. Князь лютує проти своїх підданих, проганяє їх із дому та двору або вбиває. До Лісового краю в Горец прибуло ще двоє чоловік і хотіли оселитися там, але потім подалися далі.

Коли чоловіка почастували стравами і напоями, він пішов по глибокому снігу через ліс у Баварію.

А Вітіко пов’язав на пояс меч, узяв свій вовняний плащ, наказав слузі Раймундові йти з ним, сів на коня і поїхав дорогою на північ у глиб країни.

Тільки-но діставшись на безлісні землі, Вітіко і Раймунд дізналися, що князь раптом заходився проганяти з країни розбійників, а тих, хто не зміг утекти, хапає і вішає на деревах або палях. Воїни збиралися, вдиралися в будинки та фортеці, де боронилися злочинці, й виконували вироки. Потім знову поверталися у свої замки, де загалом були розпорошені.

У країні настав великий неспокій.

Вітіко зі слугою повернувся до своєї кам’яниці.

Коли настала весна, до кам’яниці якось під’їхав чоловік у гарному каштановому вбранні з чорною шапкою на голові, на якій рівненько стриміла одна біла пір’їна; з ним був ще й слуга. Доїхавши до кам’яниці, чоловік спішився, лишив коня слузі, зайшов до світлиці й сів за стіл там, куди запросив його сісти Вітіко. Чоловік був молодий, мав русяве волосся й сині очі.

— Я Мікул, — повідомив він Вітіко. — Я був на зборах у Вишеграді, куди тебе пустили як слухача.

— Я не пригадую тебе, — мовив Вітіко, — бо не можу утримати в своїй пам’яті всіх людей, які були в тій залі. Чого ти хочеш?

— Оскільки ти так твердо дотримувався своєї думки і так мужньо протистояв смерті, якою тобі погрожував Мілгост, — розповідав Мікул, — деякі люди послали мене до тебе. Четвертого дня місяця липня вони зберуться в садибі Плака на з’їзд, на якому говоритимуть про те, що діється в країні, і на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’їзд.

— Не знаю, чи поїду я на з’їзд, — відповів Вітіко, — але дякую тобі за цю поїздку до мене. Нехай твій слуга заведе коней і насолоджуйтесь у домі тим, що тут є.

— Я повинен подякувати тобі за твоє запрошення, — мовив Мікул, — але в нас дуже мало часу і ми повинні без зупинки їхати далі.

— Тож дійте, як вважаєте за слушне.

Після цих слів Мікул підвівся й попрощався. Вітіко провів його з дому аж до коней. Мікул вискочив на коня, якого тримав його слуга, і обидва поїхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньої Плани.

Третього дня місяця липня Вітіко спорядився й поїхав по дорозі, якою повертався з Праги до Горньої Плани, в ліс на північ. Він проминув багато лісів та галявин і переночував в одній хижі. Наступного дня, вже четвертого від початку липня, Вітіко, як уже зійшло сонце, доїхав до садиби Плака. Ця садиба містилася на узліссі на болотистій луці й була однією дуже довгою будівлею. Вітіко поїхав до неї. Під’їхавши до брами, побачив, що вона відчинена. Перед брамою і за брамою на подвір’ї стояли конов’язі. Багато хто прив’язав своїх коней до дерев перед будівлею. В самій будівлі походжали й розмовляли люди. Декого Вітіко знав. Приїхав Богдан, що на з’їзді у Вишеграді першим виступав із приводу присутності Вітіко в залі й пропонував кинути його до в’язниці для суду; був і Бенеш, що теж прагнув, судити його; приїхав Домаслав, що хотів ув’язнити Вітіко, аж поки його судитиме майбутній князь; був Мілгост, якому кортіло повісити одразу Вітіко на стовпі, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вітіко, був Богуш, що покликався на лихо, якого країна зазнавала від усіх князів; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вітіко, був Юрата, старий Мікул, старий Родміл і ще багато інших людей, яких Вітіко не знав. Із кожним, здається, приїхали ще й слуги та прихильники. Вітіко, спішившись, повів коня до вільної конов’язі, прив’язав його й подбав про нього. Потім пішов до великої повітки, що тягнулася вздовж будівлі й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберігали рільниче знаряддя та багато інших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стіл із лавами коло нього, а на столі стояли пиво, вино і наїдки. На лавах сиділи чоловіки і їли страви та пили напої, підходили й інші, а покріпившись, відходили. Вітіко з'їв трохи хліба і випив пива.