Адальберт Штіфтер - Вітіко

Коли всі повернулися до світлиці, Гульдрик, сидячи на стільці поблизу Вітіко, тим часом як Реґіна, склавши руки на колінах, сиділа трохи далі, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

— Оце той маєток, який ви і ваша мати маєте тут у лісі, він дає небагато, але однаково дає щось, як я вже розповідав вам. Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були дві дівчини, що їхали на винохідцях. Ми постелили їм гарне ліжко в кімнаті. Ваш батько інколи несподівано приїздив із Пржица і лягав у соломі, або на сіні, або там, де він був. Останнього разу він ночував у кімнаті, тоді ми вбили ведмедя в Нагловському лісі. А тепер ви тут, як і пророчили вам.

— Для цього не треба ніяких пророцтв, — заперечив Вітіко. — Таж можна було подумати, що я коли-небудь приїду, і ще не раз відвідаю цей дім, як матиму змогу.

— Авжеж, справді, — мовив Гульдрик. — Тут викорчували ліс, де-не-де збудували поганенькі хати і назвали це місце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, і тут ще є луки, пасовиська і вирубки, які належать іншим людям, хоч і нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий сніг, а те, що тут родить, дає поганенькі врожаї.

— Та земля завжди так родить, — мовив Вітіко, — хтось має щось одне, а другий — щось інше.

— Авжеж, так і є, справді, — зітхнув Гульдрик.

Коли всі трохи відпочили, стара Реґіна показала Вітіко комору з маслом і молоком, грудка масла плавала в холодній джерельній воді, що протікала крізь ночви, молоко стояло в горщиках, далі лежала купка яєць, трохи далі була комора з сирами. Потім служниця назвала Вітіко корів і телят, показала йому птаство на подвір’ї, розповіла, як звуть тварин. Решту дня Вітіко, Гульдрик і Якоб ходили по лісу, що належав до дому, і двоє слуг хвалилися господареві добрим станом ялиць, ялин, буків та інших дерев, які росли там, крім того, показали ручай із форелями, що протікав у лісі. І ліс, і ручай були добре доглянуті.

Отак минув день.

Увечері всі сиділи не коло скіпки, бо ж літні сутінки дуже довгі, а без ніякого світла й розмовляли. Коли вже споночіло, розійшлися спати.

Наступного дня Вітіко оглянув усі роботи в домі і взяв участь у них. Увечері, коли сутеніло, всі знову сиділи у світлиці.

Третього дня, коли, з’ївши форелей, яких наловив Якоб, усі знову сиділи у вечірніх сутінках, Реґіна латала стару спідницю, Якоб плів мотузку, а Вітіко поїв, скільки треба, молока, масла та меду і потім відсунув їх, раптом озвався Гульдрик:

— Уже є всі ознаки, і таки справдиться те, про що казали старі люди, що воно буде правдою, і таки правда, що це, як вони казали, має статися.

— Ну, і що ж вони казали? — запитав Вітіко.

— Та ви й так це знаєте, — відповів Гульдрик.

— Ні, не знаю, — заперечив Вітіко.

— Таж вони мали б сказати вам те, що стосується вас, — наполягав Гульдрик.

— Мене? — здивувався Вітіко.

— Авжеж, — мовив Гульдрик. — За давніх часів, коли ще панували Тор і Фрея і Перун і Лада і ще були божки та віли, тут зовсім не було лісу, далеко навкруги не було лісу, а стелилися тільки гарні поля, садки, луки та гаї і тут жив мирний народ, звідси аж до моря. Ліси росли там, де тепер стоїть сонце, а тут віяли лагідні вітерці.

— Я про таке ще ніколи не чув, — дивувався Вітіко.

— Це мені розповідав ще мій прадід, а йому розповідав знову-таки його прадід, бо в нас чоловіки доживають до дуже похилих літ, — пояснював Гульдрик, — і так аж до того прадіда, який жив тоді, коли це все було так. А земля, Вітіко, належала вашому роду, він мав різні замки і жив то в одному, то в другому. А там, де тепер ці будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу років. Потім прийшли чужоземні войовники і створили велику державу, прогнавши попереду себе інші народи, спустошивши землю і знищивши людей. Оскільки тут усе зруйнували дощенту, то виріс ліс, наче ніколи й не було по-іншому, і прийшло зимове повітря і злиденна рослинність. Потім через якийсь довгий час від ваших предків, які на той час жили далеко звідси, один потомок на ймення Вітіко разом із людьми з Рима прийшов сюди, приніс нову віру й відвоював у народу, що тоді загарбав собі землю, Лісовий край і знову збудував замки і запанував тут, і його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вітіко рятуватиме рід. Вони збудували мисливську хатку, і там, де стоїть та хатка, щоправда, вже немає давнього пишного замку, але стоїть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята і тішилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване і знову виріс ліс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дім. А тепер ви, Вітіко, прийшли, як і сказано в пророцтві: прийде найбагатший пан роду і їстиме молоко та мед на буковому столі там, де стоятимуть золоті і срібні столи.