Адальберт Штіфтер - Вітіко

Тим часом настав полудень і в їдальні подали обід.

Після обіду Любомир зі своїми родичами і Вітіко поїхали в поля. Там були лани, де росла Любомирова пшениця, поля з житом, ячменем та іншими культурами. Далі тяглися луги, луки і ліс. Вершники вибралися на височину, звідки можна було побачити далекі околиці. Любомир зупинився і сказав Вітіко:

— Бачиш, отам, де стоять дуби, є садиба Хлуми, де живе мій син Мойслав зі своєю родиною, а далі праворуч на великій відстані ми б дійшли до садиби Дуба, де живе мій син Пустимир зі своєю родиною, отам, за тими горами з лісом, стоїть Тржебин, де живе мій третій син Радоста з дружиною та дітьми. Далі в країні живуть мої доньки Марія та Евфемія зі своїми чоловіками та дітьми, а в бік Моравії живе наймолодша зі своєю родиною, її, як і матір, звуть Болеслава.

Повернувши на захід і зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного містечка.

Наступного ранку Вітіко оглянув ринок у Дудлебах, де були речі, що їх селяни з довколишніх земель привезли на продаж, і речі, які вони купували, щоб повезти додому. Пополудні Любомирові родичі виїхали на конях на луку і показали свою вправність у їзді верхи та у володінні зброєю.

Вітіко гостював у Любомира п’ять днів. Шостого дня вранці він попрощався. Любомир подарував йому гарного арбалета. Вітіко підвісив його до сідла. Чимало Любомирових родичів мало не цілу годину проводжали Вітіко до лісу, звідки він приїхав. Там вони попрощалися з ним і поскакали назад.

Десь опівдні Вітіко добувся до Крумлова. Там він спочивав дві години. Потім їхав одну годину вздовж Влтави проти течії на південь. Далі повернув на захід і виїхав на видовжену височину. Опинившись нагорі, побачив на пласкій вершині перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром. Навколо садиби стояли хати і хижі. Брама в мурі садиби була відчинена, і Вітіко заїхав на подвір’я. До нього підійшов чоловік у високих складчастих шкіряних чоботях, штанах із грубого сірого сукна і суконній свиті з застібками. На голові він мав чорну повстяну шапку з червоною прямою півнячою пір’їною. Він звернувся до вершника:

— Ти Вітіко, що промовляв у Вишеграді, чого ти хочеш?

— Якщо ти Діт із Ветржні, що в лютому голосував у Вишеграді, — мовив Вітіко, — і якщо ця садиба — Ветржня, то я, Вітіко, хотів би переночувати одну ніч і скористатися один день твоєю гостинністю.

— Я справді Діт із Ветржні, що голосував тоді, — відповів чоловік, — а це моя садиба Ветржня, і я подбаю про те, чого ти просиш. — Потім підійшов і взяв коня за вузду, показуючи Вітіко, що можна спішитися.

Вітіко спішився, і Діт повів коня, поряд з яким ішов і Вітіко, за вузду до стайні і там із допомогою Вітіко доглянув його. Потім повів Вітіко до просторої світлиці з побіленими вапном стінами, де стояли великий стіл, лави і стільці з буку. В світлиці Діт підійшов до великого дзвона і вдарив по ньому. Зайшов слуга, і господар повідомив йому:

— У нас гість.

Слуга пішов і, повернувшись невдовзі, поставив на стіл житній хліб, сіль і пиво.

— Ласкаво прошу до мого дому, — припросив Діт.

Після цих слів Вітіко відрізав собі скибку хліба, посолив і заходився їсти. Потім випив трохи пива.

Діт тепер ударив по дзвону двічі. Невдовзі до світлиці зайшла молода жінка. Її чорні коси були зв’язані у вузол, на грудях синіла жилетка, нижче йшла спідниця зі зборками і білий фартух. На ногах видніли червоні чобітки.

— Елізабет, — мовив Діт до жінки, — цей чоловік — Вітіко, що з волі князя Собеслава їздив на з’їзд у Вишеград, він буде нашим гостем так довго, як захоче, привітай його і приготуй дубову кімнату і частування. Вітіко, ця жінка — моя дружина.

— Вітаю тебе, — проказала Елізабет до Вітіко, — мій чоловік розповідав мені, що ти родом з тієї частини країни, де ми живемо. Прийми нашу приязнь, яку ми можемо запропонувати тобі в нашому домі.

— Я приймаю її з великою вдячністю, — вклонився Вітіко, — і пропоную й вам гостинність у моєму домі в Плані або Пржиці.

— Цілком може бути, що я прийму її, якщо коли-небудь завітаю до тебе, — сказав Діт, — бо ти теж був прихильний до покійного князя Собеслава і хотів би бачити великим князем його сина Владислава.

Елізабет після цих слів вийшла з кімнати. А Вітіко сказав Дітові:

— Я поїхав до Собеслава і служив йому, бо він був законним і справедливим князем, і я б і далі служив йому, якби він із ласки Божої ще жив. Щодо наступності, то я ані виборець, ані суддя в цих питаннях, але мої думки кажуть мені, що слова старого леха Болеміла цілком можуть бути правдою. Якщо в Садскій князь Собеслав і водночас пани нашої країни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, він був законним наступником. Другий Владислав завдяки тільки вашому виборові, але без участі князя був незаконний. Та оскільки потім князь Собеслав перед скликаними свідками сказав своєму синові: «Скорися йому», що я сам чув коло його ліжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.