Адальберт Штіфтер - Вітіко

Наступного дня проводили ігри. В долині, де текла Влтава, одну луку обгородили бар’єрами і засипали піском, створивши турнірний майданчик. Вітіко та його гості, а також люди, які належали Вітіко та гостям, поїхали з замку через ліс до Влтави. Там влаштували лицарський турнір на кшталт тих, які звичайно проводять у Німеччині, Австрії та Богемії. Дами з балконів роздавали нагороди.

На багатьох вільних місцях, які були в лісі на березі Влтави, лісові жителі провадили ігри та забави. Змагалися зі стрільби з лука та арбалетів, із метання списів і каміння, з бігу, стрибків, лазіння і боротьби. Потім були ігри з обручами, м’ячами, жердинами і канатами. Згодом танці і співи, жартівливі глузливі звертання та відповіді, чимало людей прийшли перебрані на прочан, мисливців, випалювачів вугілля або збирачів живиці і намагалися словами та виступами спонукати повірити в свою роль.

Вітіко та чимало панів і паній ходили в ті місця й дивились, що там відбувається.

Вітіко і Берта, Вентіла і Вюльфгільта, Любомир і Болеслав, Велислав і Дімут, Одолен і Ровно мало-помалу відійшли до густішого лісу, де вже не чути було людського гамору. Там вони почули звуки скрипки, що вигравала дуже гарні мелодії. Підступили ближче й побачили світлішу ділянку, де росли сосни. Під соснами повмощувались люди, а під однією сосною сидів на колоді Том Йоганнес і грав на скрипці. Люди слухали музику. Розступилися, коли підійшов Вітіко, і він із людьми, які прийшли з ним, підступив до Тома Йоганнеса. Скрипаль грав і далі, і всі слухали. Коли він скінчив, Вітіко заговорив:

— Томе Йоганнесе, я казав тобі, що твоя скрипка ще заспіває в зеленому лісі, і вона співає краще, ніж раніше.

— Вона співає погано, — заперечив скрипаль. — Ця скрипка великого князя здатна співати так, як не може жодна скрипка в світі, але я можу грати на ній тільки так добре, як я можу. Бачиш, Вітіко, я зробив на смичку коліно, як має коліно моя рука, і тепер я можу знову водити ним.

— І водиш так, як ніхто інший не здатний, — похвалив гру Вітіко.

— Бо інакше я б грав краще за інших, — нахвалявся скрипаль, — а як воно тепер виходить, не знаю.

— А ти вже часто грав на скрипці великого князя? — запитав Вітіко.

— Я вчився грати на ній, — відповів скрипаль, — а тепер уперше граю перед людьми, бо настав, Вітіко, день честі для тебе.

— Тож я мушу подякувати тобі, — мовив Вітіко, — і я дякую тобі, а якщо захочеш прийти до мого замку, я ще більше подякую тобі, а коли я приїду до Плани, то зайду до тебе і знову дякуватиму тобі.

— Коли-небудь я прийду до твого замку, — пообіцяв скрипаль.

— Тож приходь! — запросив Вітіко.

Том Йоганнес грав ще багато мелодій на скрипці великого князя, а Вітіко зі своїми супутниками слухали його. Потім похвалили, попрощалися й пішли далі.

Ще не звечоріло, як усі знову повернулися до дому Вітіко.

Наступного дня виготовили пергамент Вітіко, і його друзі та інші чоловіки повісили на ньому свої печаті.

У подальші дні всі часто вирушали на лови диких тварин, і там лицар фон Кюренберґ, як колись і обіцяв йому Вітіко, пізнав у лісі буки, ялиці та ведмедів, а Одолен, Велислав та інші чеські друзі Вітіко побачили, який у Вітіко ліс; Вольфґанґ фон Ортау і його друзі насолоджувались гостинністю лісових людей, як і ті свого часу мали гостинне прийняття в них у Празі.

Крім того, ходили в гості до багатьох панів, що жили в Лісовому краї.

А одного дня Велислав сказав Дімут:

— Тож ти мене, вродлива войовнице, перемогла, хоча я прагнув перемоги над тобою, тож я не можу бути без тебе, я не маю жодної думки без тебе, я без тебе не можу ані жити, ані вмерти, тож візьми мене, щоб я був твоїм дружиною в любові та вірності, піклуванні та нерозлучності, і то на довгі, предовгі роки, скільки Господь допоможе мені прожити на цьому світі.

— Велиславе, — відповіла Дімут, — оскільки ти вірний та сильний, я буду твоєю дружиною в любові, вірності на довгі роки, скільки Господь допоможе мені прожити на цьому світі.

— Тоді дай мені стрілу, — попросив Велислав.

— Вона буде нашою спільною власністю, — мовила Дімут.

Як минули святкування, що тривали дванадцять днів, друзі Вітіко попрощалися, побажавши щастя, розхваливши Берту і Лісовий край. Розпрощалися й інші гості, славлячи та вихваляючи господиню замку і навколишні ліси.

Коли всі виїхали, Вітіко стояв із Бертою на південному балконі замку й показував їй долини та гори, про які він розповідав їй на каменях на безлюдній луці коло лісового дому її батька.