Адальберт Штіфтер - Вітіко

Конрад трохи помовчав, а потім заговорив:

— Владиславе, сину славетного князя Владислава, небоже останнього покійного славетного князя Собеслава, що маєш тепер у своїх руках престол великого князя Богемії і Моравії, послухай мене! Тебе високі й низькі пани земель Богемії і Моравії обрали на з’їзді у Вишеградському замку великим князем Богемії і Моравії, і після смерті славетного князя Собеслава тебе посадили на княжий престол. Нащадки роду Пржемисла не були присутні під час тих виборів. А потім усі найбагатші, наймогутніші й найшляхетніші лехи, які допомогли обрати тебе, прийшли до мене й сказали, що ти не виправдовуєш сподівань, які вони цілком слушно покладали на тебе як на великого князя. Вони провели нові вибори і обрали мене великим князем Богемії і Моравії. Нащадки роду Пржемисла погодились, тільки твої двоє братів — ні. Я прийняв результати виборів, бо вважав, що цього вимагає мій обов’язок перед країною. Але ти чинив опір, коли я пішов на Прагу й хотів зійти на княжий престол, виникла тяжка війна, яка спричинила багато лиха, і ти утримуєш владу після війни. Оце моя промова.

Князь Владислав відповів:

— Конраде, ти не подав жодної скарги, бо, коли, запросивши всіх високих і низьких панів обох земель, якогось князя обрали великим князем у результаті вибору з боку тих, хто прийняв те запрошення, а потім якийсь гурт панів знову обирає собі князя, а якийсь інший гурт чинить опір, тож раніше обраний князь змушений відкидати обраного пізніше, різні гурти панів могли б обирати собі цілу низку князів, які воювали б між собою, тож князівство було б уже не князівством, а ареною для змагань. Якщо ти не подав ніякої скарги на мене, ти лише сказав, що бунтував проти мене. Вратиславе, якщо твоя ласка, говори.

Вратислав заговорив:

— На це є моя ласка. Ти був колись лише небожем князя Собеслава, такою самою гілкою на дереві Пржемисла, як і ми. Ти був нашим товаришем і товаришем молодих синів могутніх лехів країни. Разом із нами ти шукав насолод, за якими ми ганялися. Ти в усьому дотримувався нашої поради і казав нам: якби я був князем, ми б усе робили по-іншому, і те робили б по-іншому, і це робили б, а того б не чіпали. Ти погодився, що ми будемо брати участь. А оскільки ти залучив нас, молодих, то й поготів залучив би радників князівського престолу і старих мудрих лехів. Саме з таким розумінням тебе і обрали князем. Але ти як князь діяв як тобі заманеться. Ти не дослухався до наших бажань, до бажань синів Пржемисла, ти не дослухався до бажань старих радників, лехів і могутніх панів, ти гнобив нас і нехтував слова та допомогу панів під час свого врядування, хоча князі давніших часів шанували їх. Через те ти був уже не князем, а завойовником, і ми обрали собі нашого князя і підняли зброю для захисту наших прав. Але під час війни ти зберіг і зміцнив свою владу. Якщо ти хочеш, як ти кажеш, задовольнити скарги і дати відшкодування, ти й далі міг би бути князем і ми б служили тобі, як і ті, хто обрав тебе. Я скінчив свою мову.

— Вратиславе, — сказав Владислав, — я відповім тобі пізніше. Оттоне, говори.

— Я кажу так, як казав Вратислав.

— Леопольде, кажи, — знову звелів Владислав.

— Я кажу, як і Вратислав, — озвався Леопольд.

— Спітигневе, кажи, — мовив Владислав.

— Я кажу достеменно так, як і Вратислав, — відповів Спітигнев.

— Владиславе, сину Собеслава, говори, — сказав нарешті Владислав.

— Ти слушно сказав, — почав Владислав, — син Собеслава, і в цьому й полягає моя скарга. Я кажу спершу, як казав Вратислав, а потім кажу так, як кажу я. В промові Вратислава я кажу: ти принизив нас і зневажив. У своїй промові я кажу: ти вкрав у мене княжий престол. Високі і низькі пани Богемії і Моравії на з’їзді в Садскій вихваляли мого високого батька Собеслава за те, що я після його смерті повинен бути князем, і, склавши присягу, визнали мене наступником Собеслава. А потім, коли захворів мій батько, вони зламали свою присягу і на з’їзді у Вишеграді обрали князем тебе. Цей вибір був недійсним. А коли мій батько помер, тебе посадили на князівський престол, і це священне свято стало нікчемним. Я був князем, а ти захопив владу і тримаєш її досі. Ось мої слова.

— Ви все сказали? — запитав князь Владислав.

Ніхто не відповів.

— Чи хтось із вас хоче додати щось до вже сказаного? — знову запитав князь Владислав.

Ніхто не відповів.

— Тож я казатиму так, — заговорив великий князь. — Вратиславе, те, що ти сказав, правда, я замолоду був вашим товаришем і товаришем молодих синів високих і могутніх панів, і серед нас було багато й тих, хто не походив від жодного високого чи могутнього пана обох земель. Я хотів бути добрим товаришем і тому давав вам змогу порядкувати. Це правда, що я дослухався до вашої поради. Проте ви радили у справах насолод, а оскільки йшлося про насолоди, ми й діяли на основі цих порад. Це правда, що я казав: якби я був князем, ми б робили те або те. Проте неправда, що я відмовляв вам в участі, коли став князем, неправда, що я не дослухався до бажань, неправда, що я гнобив вас, неправда, що я зневажав слова й допомогу панів під час урядування землями. Для всіх важливих справ земель скликали збори ради, вирішували в раді, а потім діяли згідно з тією постановою. Чимало людей наших земель, що сидять у цій залі, засідали і в раді. І в раді засідали чимало людей, що тепер блукають на вигнанні, бо були на вашому боці. І в раді засідали чимало людей, яких спіткала смерть на кривавому полі зброї. І якщо я навіть сьогодні скликав раду й дозволяю вам промовляти та відповідаю вам, бо вся ваша влада і влада ваших прихильників стала моєю владою, то наскільки більше я дбав би про поради своїх людей раніше. І я справді дбав про них ще більшою мірою, ніж колишні князі, про яких ти казав, Вратиславе, і один з яких, Сватоплук, одним подихом своїх вуст винищив ціле покоління. Але ж ви не приходили на раду. Ви не прислали мені своїх пропозицій, спрямованих на добробут країни. Ви висували вимоги, які мали збільшити вашу владу і ваше багатство, а якщо ті вимоги годі було виконати, вам завжди називали причину. Навіть ті, хто засідав у раді, оприлюднювали свої вимоги за межами ради, тож їх годі було брати до уваги. Ви не хотіли допомагати князю, ви самі хотіли бути князем. Але князь — це батько землі й не повинен жодній людині, хоч яке високе її становище, давати владу і майно для її насолод і не повинен віддавати свою князівську владу в чужі руки.