Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Ну, відвідали ви те місце? — запитав Генріх.

— Відвідали, — відповів Вітіко.

— Ми ще й сиділи на каменях на луці Шпер, — додала Берта.

— А ви проказали коротеньку молитву коло хатинки Святої Діви? — запитала Вюльфгільта.

— Ми шість років тому молилися коло тієї хатинки, — сказала Берта, — тож помолилися й сьогодні.

— Не забувай, моя дитино, небо, і небо ніколи не забуде тебе, — наставляла Вюльфгільта, — та й у Вітіко буде так само.

— Вітіко шість років тому в неділю молився в лісі, — повідомила Берта.

— І тоді я знайшов своє щастя, — додав Вітіко. — Господь завжди давав мені більше, ніж я заслужив. Високий пане і висока пані, якщо у вас є бажання побачити зображення замку, який я будую, то можна мені принести?

— Покажіть нам, — кивнув головою Генріх, — а от пергамент про даровизну не беріть.

— Як воля ваша, — відказав Вітіко.

Генріх, бамкнувши в дзвін, погукав слугу. Вітіко сказав йому піти до його слуги Раймунда, взяти в нього коричневу шкіряну торбу й принести в кімнату.

Слуга приніс торбу.

Вітіко розстебнув застібку, дістав пергамент і розстелив його перед Генріхом і Вюльфгільтою на столі. Пергамент був білий, мов сніг, і на тому тлі поставали зображені різними барвами замок і ліс збоку від нього.

— Як гарно! — не стримав захвату Генріх.

— Цей малюнок варто зберегти, — додала Вюльфгільта.

— Я збережу його, — запевнив Вітіко. — Ці вікна виходять на південь, ці — на схід, вікна на тильному боці, якого на малюнку не видно, виходять на північ і захід, а за всіма тими вікнами всередині йдуть покої володаря замку і його дружини. Над ними є інші кімнати, а нижче містяться каплиця, зала та інші приміщення. Отут прибудови з кімнатами, а між ними і замком — замкове подвір’я. Отут стайні й комори, а тут сходиться оборонний мур. На інших аркушах можна побачити внутрішні простори та їхній поділ.

Вітіко дістав із торби ще кілька аркушів із контурними малюнками.

Генріх пильно роздивлявся аркуші, потім сказав:

— Що ж, як я тепер думаю, замок добре спланований і ретельно продуманий. Це задум будівничого Еппо?

— Я описав йому місце, де має стояти замок, — відповів Вітіко, — і розповів йому, як я уявляю собі замок. Потім він почав малювати на аркушах, після цього ми змінювали, аж поки він вийшов таким, як тепер. Згодом він намалював зображення, а мені зробив копії на пергаменті.

— І тепер він будує замок, — мовив Генріх.

— Так, будує, — підтвердив Вітіко.

— Тож нехай буде над ним Господнє благословення! — побажав Генріх.

— Нехай буде, — додав Вітіко і передав пергамент із кольоровим зображенням Берті.

Берта роздивилася його, потім віддала й мовила:

— Вітіко, це гарний малюнок і гарний дім.

— А ті, хто житиме в ньому, — мають бути щасливі, — сказав Вітіко.

Потім він поскладав аркуші в шкіряну торбу, застебнув її і звелів занести до своєї кімнати.

Згодом між Генріхом, Вюльфгільтою, Бертою і Вітіко точилися різноманітні розмови. А далі Вітіко попрощався й пішов до своєї кімнати.

Вечеря в лісовому домі була така, як і раніше.

Наступного ранку Вітіко пішов до вугляра Матіаса. Вугляр і його дружина, побачивши Вітіко, скрикнули від радості.

— Вітіко! Вітіко, — гукала жінка, — тепер усе гаразд, тепер Господь дослухався до моєї молитви, ми вже знаємо, і знаємо вже все, тепер усе гаразд!

Господиня протерла рушником лаву, на яку мав сідати Вітіко.

— Небо благословило вас, відколи ви поїхали від нас тієї неділі, і ми радіємо цьому благословенню, — сказав Матіас.

— Знаю, — всміхнувся Вітіко, — і я часто згадував і ще не раз згадуватиму вас!

— Може, хочете молока, воно тут найкраще в лісі, — запропонувала жінка.

— Марґарито, принеси мені молока трохи пізніше, — відповів Вітіко, — а тепер, Матіасе, назви і приведи мені чоловіка, який напевне доставить звістку моїй матері в нашій садибі Пржиці.

— Я вже знаю, — мовив Матіас, — що вам треба швидко повідомити матір, а оскільки мої купи димлять, доведеться піти старому Петерові, він піде в своєму шкіряному вбранні, ніде не зупиняючись, аж поки прибуде туди, а потім повернеться.

— Ти ручаєшся за нього? — запитав Вітіко.

— Ручаюся, — запевнив Матіас.

— Тож веди його, — попросив Вітіко.

Матіас пішов і трохи згодом повернувся з Петером і сказав:

— Він піде до Пржица.

— А ти знаєш дорогу? — запитав Вітіко чоловіка.

— Як підлогу в своїй хаті, — відповів Петер.

— Тож занеси листа, що в цій тканині, в Пржиц, віддай його Вентілі, моїй матері, і принеси мені відповідь на восьмий день у Фримбурк. Ось тобі плата за дорогу туди, а у Фримбурку ти отримаєш за дорогу назад. Приготуйся, щоб міг скоро вирушити. Спіши, але відпочивай, як буде потреба, і їж.