Адальберт Штіфтер - Вітіко

— І воно сподобається тобі? — запитав Вітіко.

— Авжеж, сподобається, — відповіла Берта.

— Твій батько, Берто, казав: давні чехи будували свої замки та укріплення своїх жуп завжди на рівнинах, де були болота або сходилися дві річки, тож доступ був тільки з одного боку. Я будую свій замок не так.

— Так було б негарно.

— А я, — розповідав далі Вітіко, — так тоді відповів твоєму батькові: де якась крута скеля виступає в річку, тож позаду від неї є тільки вузький перешийок, що з’єднує його з землею, там була б добра оселя. А твій батько будує тепер замок Шауенбурґ саме на такому виступі, тільки там немає річки перед скелею.

— Ти знаєш Шауенберґ? — запитала Берта.

— Я стояв на риштованні цього замку, який ще будують, коли їхав у Ландсгут, — відповів Вітіко. — Але я, вперше відвідавши вас, казав ще й таке: великий ліс, який перешкоджає наступові численних ворогів і не дає їм поживи, також може правити за захист. Отак я й будую свій замок.

— А з нього видно так само далеко навкруги, як із замку Шауенбурґ? — запитала Берта.

— Набагато далі, — відповів Вітіко. — Берто, ти стоятимеш на покрівлі замку, немов на скелі Трьох Сідал, і бачитимеш усі Альпи, скільки очі сягатимуть, бачитимеш, як Баварія на півдні впирається в ті гори, а далі на схід, там, де земля з південного боку впирається в гори, над якими панує маркграф Австрійський, бачитимеш усе аж до Угорщини, де ті гори спадають донизу. Ти бачитимеш частини Баварії, де тече Міхель, де плине Дунай, де течуть Енс і Траун, бачитимеш частини Австрії, луки, поля, ліси всіх її частин і світлі цятки, що є замками, церквами чи селами. А як глянеш на північ, побачиш унизу Влтаву серед лісів, побачиш латки у великому лісі, де є луки, поля та оселі, і бачитимеш аж крайніх узлісь.

— Тато хвалить те місце, — сказала Берта, — він часто там бував, а останнім часом знову їздив у Богемію.

— А нижче від твоїх очей від замку вниз, — розповідав далі Вітіко, — здіймаються вгору, як ти казала тоді на великому камені, верхівки дерев, проте немає золотого колосся ланів і зеленого оксамиту лук, як коло підніжжя скелі, де стоїть замок Шауенберґ.

— А ліс, у якому стоятиме твій замок, великий? — запитала Берта.

— Це ліс серед лісів, — відповів Вітіко. — Якщо від хат Фримбурка, що на Влтаві, йти через ліс до замку, це буде найкоротший шлях, але йти доведеться понад годину. Від замку на південь аж до Міхелю можна легко дійти за дві або три години, а на захід і туди, де ліс загинається на північ, треба їхати багато днів, на схід менше, але теж багато.

— А де твої землі? — запитала Берта.

— З замку ти бачитимеш Кржижову гору, від якої на південь стоїть Горні Плана, — відповів Вітіко. — Як іти від Плани до Влтави, ти дійдеш до краю гори, де є ваше Чорне озеро. Від того озера через Горню Плану до Фримбурка і далі вниз по Влтаві аж до місця, де вона тече по ущелині коло Лучовіце, і на північ до скелі коло Рожмберка і до Крумлова є розпорошені хати й люди, підпорядковані мені. Поміж ними є й інші землі, які належать Ровну, Діту або великому князю. Райони лісового краю, які дав мені князь, містяться навколо Плани, навколо Дольні Вітавіце і навколо Фримбурка. Дерева, які ти бачиш із замку аж до Міхелю, а з другого боку — до Влтави перед Фримбурком, наші.

— А в замку є церква? — запитала Берта.

— У замку буде каплиця, — відповів Вітіко. — У Фримбурку є дерев’яна церква, яку тепер розбудовують, а якщо мене Бог благословить, я почну ще поблизу від свого дому будівництво кам’яної церкви Святого Апостола Хоми.

— Вітіко, ти житимеш у тому домі, — казала Берта, — і ти повинен мати слуг і друзів, ти дбатимеш про ліс, ти впливатимеш на долю країни і їздитимеш на князівські ради.

— І в тому домі, Берто, будеш ти, — мовив Вітіко, — ти матимеш служниць, ти дбатимеш про рідний край, і цвістимеш у долі країни, і їздитимеш у Прагу до двору.

— І в тому домі я казатиму: Вітіко, тепер тобі немає рівні.

— А я в тому домі казатиму: тобі немає рівні, і я кажу це вже тепер, — мовив Вітіко.

— Що ж, ходімо вже до батька-матері, — зітхнула Берта. — Вітіко, бери свій шолом і ходімо.

Вітіко взяв шолом і насунув на голову. Молодята підвелися, Вітіко взяв Берту за руку, вони пішли вздовж узлісся і так повернулися до дому, до якого Берта вперше привела його шість років тому.

Молодята зайшли до кімнати, з якої були виходили, й побачили, що батько-мати й досі сидять одне коло одного. Привітали батька-матір, а ті привітали їх.