Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Можете приїхати і перед усіма нами посватати її, — мовив Генріх, — тож ідіть до Берти.

— Ідіть, Вітіко, вона чекає вас, — додала Вюльфгільта.

— Проведи Вітіко до неї, — мовив Генріх.

— Вітіко, йдіть за мною, — запросила Вюльфгільта.

— Я йду за вами, висока пані, — сказав Вітіко.

Всі підвелися. Генріх подав Вітіко руку, Вюльфгільта вийшла в двері, Вітіко — вслід за нею. Вона повела його коридором до Бертиної кімнати.

Берта сиділа в кімнаті за столом. З її голови звисали дві довгі заплетені коси, рукави в неї були білі, нагрудник — червоний, а до підлоги звисала чорна сукня з рясними зборками. Коли мати й Вітіко зайшли до кімнати, Берта підвелася.

— Берто, — проказала мати, — Вітіко запитав твого батька і мене, чи можна йому розмовляти з тобою, і ми відповіли, що він може розмовляти з тобою. Чи хочеш ти чути його і розмовляти з ним?

— Мамо, я хочу чути його і розмовляли з ним, — відповіла Берта.

— Тож розмовляй, а я піду до батька, — мовила Вюльфгільта і вийшла з кімнати.

Вітіко став у шкіряному обладунку перед Бертою і дивився на неї. Берта дивилася на нього й запитала:

— Вітіко, про що ти хочеш розмовляти зі мною?

— Берто, — відповів Вітіко, — два роки тому коло великого гарного каменя на узліссі ти сказала мені: будуй собі дім, Вітіко, а коли на тобі тоді не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе до смерті. Тепер я будую собі дім і прийшов запитати тебе, чи є на мені пляма.

— Вітіко, на тобі немає ніякої плями, — відповіла Берта.

— Тож ти підеш за мною в дім? — запитав Вітіко.

— Я піду за тобою в твій дім, — відповіла Берта.

— І будеш там аж до смерті? — запитав Вітіко.

— Я буду там аж до смерті, — запевнила Берта.

— Отже, сказано те, що треба було сказати насамперед, — підсумував Вітіко. — Берто, Берто, я тисячу разів вітаю тебе!

— І я тобі, Вітіко, посилаю тисячі вітань, — привіталася Берта.

Молодята подали одне одному руки, трималися за руки й дивились одне одному в обличчя.

— Берто, — мовив Вітіко, — ти казала: я хочу, щоб тобі не було рівні, скільки очі сягають, нехай там здіймаються вгору високі дерева, або стоїть золоте колосся нив, або стелиться зелений оксамит лук. Але ж є багато тих, хто рівня мені, є дуже багато вищих від мене, то чи зможеш ти, Берто, зберігати високу повагу до мене?

— Вітіко, — відповіла Берта, — коли я сказала ті слова, ти відповів мені: я намагатимусь прагнути найвищого.

— Я хотів цього й досі хочу, — підтвердив Вітіко, — а ще казав, що хочу робити все, що можу.

— Що ж, намагання — це початок, — сказала Берта, — а початок ти, Вітіко, зробив. Коло того каменя я сказала тоді: коли я піду за тобою й буду коло тебе, тоді промовляй до людей своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим. Отже, я не можу хотіти, щоб тобі вже тепер не було рівні, але роки минатимуть за роками, і коли-небудь я скажу: Вітіко, тепер тобі ніде немає рівні.

— І роки минатимуть за роками, а ти ніколи не зможеш сказати цих слів, — заперечив Вітіко.

— Тоді я й далі чекатиму, — мовила Берта.

— А якщо ти чекатимеш і чекатимеш? — запитав Вітіко.

— То я знатиму, що ти на шляху, — всміхнулася Берта. — Вітіко, я сказала: якщо ти будеш непомітним чоловіком, то я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не зміг піти за мною.

— Я ніколи не буду непомітним, — заперечив Вітіко, — а отже, Берто, з такими почуттями ти будеш мені за дружину.

— Так, я буду тобі за дружину, — підтвердила Берта.

— Отож тепер справдиться те, що мало справдитись, і ходімо вже до твоїх батька-матері, — мовив Вітіко.

— Ходімо, — погодилася Берта.

— І я прошу тебе ще про одне, — додав Вітіко.

— Кажи, — кивнула Берта.

— Ходи зі мною сьогодні, якщо твої батько й мати не заперечать, — казав Вітіко, — на місце, де я вперше побачив тебе, коли ти стояла, увінчана трояндами, і ходи зі мною до каменя, на якому ми сиділи тоді.

— Вітіко, я з радістю піду з тобою, — погодилась Берта, — і ми попросимо про це батька-матір.

— Тож ходімо до них, — запропонував Вітіко.

Молодята пішли коридором назад до кімнати Вюльфгільти. Генріх і досі сидів там поряд із дружиною. Вітіко і Берта стали перед батьком-матір’ю. Вюльфгільта підвелася й поцілувала Берту в чоло. Генріх узяв руку Вітіко в свою і потім поклав її в руку Вюльфгільти, мовивши:

— Вюльфгільто, нехай діти сядуть коло нас.

— Сідайте коло нас, — припросила Вюльфгільта.

Генріх і Вюльфгільта сіли на стільці, поряд із ними сіли Вітіко і Берта.