Адальберт Штіфтер - Вітіко

— У дружньому та доброму сусідстві! — крикнув Озел.

— У доброму та вірному сусідстві! — крикнув Діт.

— Ми будемо триматися разом, як уже трималися, і не буде сварки поміж нами! — крикнув Вернгард із Затоня.

— Так, у доброму сусідстві! — загукали численні голоси.

Потім заговорив Вітіко:

— Велебні священики, високий жупане і шановні люди! Я дякую вам за ваші бажання. Нехай небо буде в домі, як сказав велебний священик: у цьому полягає все. А що станеться ще — про те подбає Бог. Я намагатимусь робити добро, все інше, як каже Сильвестр, похідне від цього. Я буду вірним сусідом і нікому не шкодитиму. Отож я подаю свою руку.

Вітіко простяг руку, і люди один за одним тиснули її.

Тепер уже Еппо, молодий будівничий із Праги, приніс пергамент, розгорнув його й показав усім. На ньому був зображений замок, яким він мав бути вже збудований. Люди передавали один одному пергамент, кожен розглядав його і кожен хвалив. Потім той пергамент знову поклали до торбинки.

Після цього старший над мулярами виголосив промову перед будівництвом стін. Після нього промовляв старший над теслями, а потім ошатні чоловіки, що стояли з лопатами, встромили лопати в землю й почалося урочисте копання. Завдяки цьому обряду викопали глибоку канаву, немов під час справжньої праці. Потім будівничий подав знак припинити роботу, і всі пішли до столів, на лави, на зелену луку, кому як пощастило, і стали обідати. Люди, що були там як глядачі, також отримали наїдки та напої, — кому вистачило.

Після обіду процесія повернулася до Фримбурка. І того самого дня, а дехто й наступного, гості з інших сіл пороз’їжджалися додому.

Відтоді на горі святого Хоми почалося будівництво замку. Еппо розподілив роботи між людьми, яких він найняв і які прийшли добровільно. Викопали канави для підмурків, притягли колоди, з яких мали будувати риштовання. Як і на будівництві замку Шауенберґ, з усіх боків підвозили потрібні будівельні матеріали. Численні будівельники та будівельниці, що працювали там, дотримувались порядку і, немов мурашки, які намагаються в лісі зміцнити своє житло, прагнули спорудити в лісі людське житло.

Вітіко тим часом жив у своїй кам'яниці у Фримбурку. Але одного дня в шкіряному обладунку і в супроводі тільки Раймунда він поїхав від дому. Доїхав до заїзду в Дольні Вітавіце, а звідти узліссям великого лісу подався до Айґена. В Айґені пообідав, дав коням спочити та поїсти. Від Айґена двоє чоловіків поїхали лісом угору проти течії ручаю Міхель. Пополудні добулися до лісового дому Генріха фон Юґельбаха. Їм відчинили браму, вони заїхали на подвір’я, Генріх привітав Вітіко, про коней подбали. Вітіко заговорив:

— Дозвольте я спершу зайду до вашого покою.

Генріх завів його до кімнати, а вже там привітався знову:

— Вітаю тебе, Вітіко. Я радію, що ви приїхали цієї пори.

— Я думав про ваші слова, — мовив Вітіко, — і думав про свої слова.

— І діяли відповідно до тих слів, — всміхнувся Генріх. — Подайте мені свою руку.

Вітіко подав руку, Генріх узяв її і сказав:

— Ваша рука — це рука чоловіка, і моя рука — рука чоловіка.

— Ви привітали мене в своїй кімнаті, і я привітав вас, а тепер ведіть мене до високої пані Вюльфгільти.

— Тож ходімо, — кивнув Генріх.

Обидва пішли в кімнату Вюльфгільти. Коли вони зайшли, Вюльфгільта підвелася, пішла назустріч Вітіко, подала йому руку й мовила:

— Вітіко, вітаю вас від щирого серця, ви знову навідали нас у нашому лісовому будинку!

Вітіко нахилився до поданої руки, поцілував її, потім випростався й сказав:

— Висока пані, я шанобливо вітаю вас. Я чекав, поки визріє час, щоб мати змогу знову прийти до вас. Я думаю, що час уже визрів, і тому я посилав одного чоловіка, який мав дізнатися, чи ви живете в лісовому домі. Той чоловік приніс мені звістку, що ви живете в цьому домі, і тому я поїхав до вас. Оскільки я тепер стою перед вами, високий пане, і перед вами, висока пані, дозвольте мені говорити передусім про те, про що я приїхав говорити.

— Сядьмо, — запросив Генріх.

Усі сіли.

— Кажи, Вітіко, — мовив Генріх.

— Якщо ви такі ласкаві слухати, я казатиму, — кивнув головою Вітіко. — Ви, високий пане, колись казали мені: як гість ви завжди бажані в моєму домі, а ви, висока пані, казали: приходьте як гість скоро знову до нашого дому. Але як гість я вже не приходив, бо хотів прийти в іншій постаті, — або ж уже ніколи не приходити. Ви, пане Генріху фон Юґельбаху, два роки тому сказали мені у своїй кімнаті: в битві на горі Високій ви мали червону дику троянду, тож подбайте, щоб ця троянда цвіла в долі вашої країни, а потім приходьте. Ви, пане Генріху, фон Юґельбаху, два роки тому сказали в кімнаті вашої високої дружини: ви завоювали довіру людей лісового краю. А в Лісовому краї попереду є ще багато різного, зважайте на це, Вітіко. Отак ви казали. А ви, висока пані Вюльфгільто фон Дорнберґ, дружино пана Генріха фон Юґельбаха, два роки тому в їдальні сказали мені: воля мого чоловіка — моя воля. Отак ви казали. Отже, я тут. Я був тут тоді, коли поїхав від вас зі Здиком, єпископом Оломоуцьким, до Реґімберта фон Пайлштайна і Гаґенау, єпископа Пассауського, в Пассау, бо я супроводив туди Здика. Я гостював у превелебного єпископа Пассауського так довго, як мені хотілося. Потім я на кораблі спустився Дунаєм від Пассау аж до міста Відня і поїхав на Каленберґ до замку ясновельможного маркграфа Австрійського Генріха, бо в тому замку моя мати гостювала в Аґнеси, ясновельможної матері маркграфа. Я провідав матір, бо давно не бачив її. Я так довго перебував у матері, як дозволяла пристойність. Я відвідав тієї пори і ясновельможного маркграфа, розмовляв із ним. З Відня я поїхав до Плани в Лісовий край і жив там. Навесні ясновельможний князь Богемії і Моравії був змушений почати війну проти бунтівників у Моравії. Велике число лісових людей вирішили йти на війну. Вони довіряли мені, і ті, хто жив від хат Горні Вітавіце до хат Льготи і Лучовіце, обрали мене за свого проводиря, щоб ми становили один загін війська князя Владислава. Я повів людей до князя, і він доручив мені провід над ними. Лісові люди стояли в одній битві самі проти війська Вратислава, князя Брно, розбили його і змусили тікати. Лісові люди були і в битві під Зноймо й показали себе там як сильні й діяльні. Потім вони здійснили походи на Брно і Оломоуц, пройшли по всій країні. Коли ворогів розбили й Моравія опинилася під владою великого князя, він винагородив лісових людей і вони повернулися на батьківщину. Князь дав мені пергамент, на якому зазначено частину лісових земель, і наділив мене податками з них та обов’язком підданства. Тож я став отак паном, які стоять у нашій землі над підданими, і як такого пана мене запросили до ради великого князя. Цей пергамент я привіз у торбині на своєму коні й покажу його вам. Після війни в Моравії я поїхав до матері в Ландсгут і провів її та велебного священика Бенно, що був приятелем мого батька і моїм добрим та зичливим учителем та вихователем, а також нашу тітоньку Гільтрут, у чиєму домі моя мати жила як гість, до нашої садиби в Пржиц. Потім я поїхав у Прагу до нашого великого князя і в канцелярію князя. Там мій пергамент належно опорядили. В Празі я знайшов молодого майбутнього будівничого Еппо і домовився з ним про будівництво дому. Взимку я жив у Пржиці коло матері, Бенно, Гільтрут і моїх людей. Навесні я поїхав у Фримбурк, чиї будинки стоять на пагорбі на березі Влтави. Від Фримбурка тягнеться вгору на південь широкий і довгий ліс, що має високий гребінь, а від того гребеня ліс знову простирається широко й далеко аж до місця, де тече Міхель. На тому гребені стояв колись стовп святого апостола Хоми, через те той ліс називають лісом Хоми. На тому місці лісового гребеня, де стояв стовп апостола, я будую тепер замок, що матиме назву Дім Вітіко, як-от і ви на кам’яному виступі гори між Ашахом і Ефердінґеном будуєте замок, який матиме назву Шауенберґ. Будівничий Еппо намалював зображення замку, яким він має бути вже збудований. Я привіз те зображення у футлярі з собою й покажу його вам. Як уже почали будувати замок і будують далі, я поїхав до вас, і тепер я тут і запитую: чи можу я плекати думку, що мені зроблять певну честь, згідно з якою я зможу частіше з’являтись у вашому замку?