Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я відпочиваю недовго, — мовив чоловік, — а свої харчі ношу з собою.

Вітіко дав Петеру лист і трохи грошей, він узяв їх і пішов.

Вітіко ще трохи побув у вуглярів і пив молоко, яке вже принесла Марґарита. З лісу прийшли діти, і Вітіко дав їм подарунки. Вуглярі розпитували про події, а Марґарита розповіла, як вона пророкувала Вітіко, що коли-небудь він попрощається з ними, бо ж її слова були такі: в його житті стануться справді великі події.

— Не такі вже й великі, — заперечив Вітіко.

Посидівши ще трохи, Вітіко попрощався й пішов назад до лісового дому Генріха фон Юґельбаха.

Тепер він жив як гість у домі Генріха, Вюльфгільти і Берти. Генріх докладно показав йому всі приміщення і землі садиби, вони розмовляли про догляд полів, лук, лісу та худоби. Одного разу всі, та ще й троє васалів Генріха, які нагодилися, ходили на скелю Трьох Сідал, другого разу — до Чорного озера, крім того, ходили ще до різних цікавих місць великого лісу. Якось уранці Вітіко та Берта знову сиділи на каменях на осяяній сонцем луці Шпер.

Шостого дня, відколи Вітіко гостював у домі Генріха, він пополудні пішов сам у ліс по дорозі, що вела до Трьох Сідал. Аж тут на вкритий зеленим мохом камінь поміж стовбурів вискочив Вольф, зупинився там, дививсь на Вітіко й мовив:

— Колись у Гауценберґу ви вже зробили мені ласку й розмовляли зі мною, зробіть мені таку ласку й сьогодні.

— Вольфе, ти завжди маєш її, — проказав Вітіко, — я розмовляв із тобою і в їдальні, та й ти — зі мною, і ти щодня мав змогу розмовляти зі мною.

— Але я хочу потай і на самоті, — пояснив Вольф.

— Тож кажи потай і на самоті, — всміхнувся Вітіко.

— Бо ж так треба, — зітхнув Вольф. — Я прошу вас узяти мене на свою службу.

— Ти хочеш покинути свого пана Генріха фон Юґельбаха?

— Я не хочу покинути його, — відповів Вольф, — я хочу лишатися коло нього, власне, коло Берти, його доньки. Ви поберетеся з нею, і з нею поїдуть до вас жінки їй служити, і я не знаю, чи підуть і чоловіки, які будуть слугами їй і вам, але хтось повинен піти, і я хочу піти.

— То ти такий відданий Берті?

— Справді, і я повинен допомагати їй багато в чому, вона така ж розумна й піднесена, як і її батько, і часом не може собі дати ради в тому, чого хоче. Було б справжнім неподобством, якби ви не побралися з нею. Відколи ви були тут із двома чоловіками, ви вже не приходили до нас, а це було не зовсім добре.

— А Берта казала, що я чинив слушно, — заперечив Вітіко.

— Вона казала, а я от кажу, що в тому аж ніяк не було слушності, — наполягав Вольф, — та оскільки ви все-таки прийшли і все склалося добре, я вже знаю про це, тож мені все вдалося.

— Це тобі все вдалося? — здивувався Вітіко.

— Оскільки ви в нас були одного разу і я ходив разом із вами на скелю Сідал, і на Унчин, і до Чорного озера, — розповідав Вольф, — а потім поїхали геть і так довго жили у Горній Плані, я не раз лежав у кущах бузини, коли ви з Крживової гори дивилися на наш ліс. Я лежав у лісі, коли ви їздили верхи, я лежав серед колосся, коли ви з людьми розмовляли на лавах на вулиці. Я був у багатьох будинках та багатьох місцях і бачив, що ви робите, й чув, що розповідали про вас люди.

— Тож ти шпигував за мною, — виснував Вітіко.

— Так, — підтвердив Вольф. — Берта не казала мені ані слова, та, коли я розповідав їй, що бачив вас, і казав, що ви робили, вона поглядала на мене дуже приязно. Тепер немає ніяких троянд, та, коли ви тоді поїхали геть, вона завжди носила їх на голові, відколи ви бачили її з поганенькими червоними трояндами. Я був присутній і на вашому святі на Конячій луці коло Горньої Плани.

— Тебе там почастували? — запитав Вітіко.

— Я вдосталь спожив вашого пива і вашої печені, — відповів Вольф, — і я розповів нашому панові, що ви зробили, що люди казали про те і що я бачив на власні очі, і отак я дійшов причини думати, що ви будете вірні.

— І ти б хотів жити в моєму замку? — запитав Вітіко.

— Так, — мовив Вольф, — він буде дуже гарний, я бачив, як його будують, і недавно знову ходив туди.

— Якщо Генріх фон Юґельбах і його дружина Вюльфгільта фон Дорнберґ не заперечать, — сказав Вітіко, — і якщо Берта хотітиме, ти можеш прийти до мого замку.

— Бачите, я знав, що ви добрі, — зрадів Вольф, — і вам скоро це буде до вподоби, я служитиму вам день і ніч, і ми часто їздитимемо до пана Генріха і пані Вюльфгільти. А Берта наказуватиме мені. Ви ще досі маєте того гарного коня?

— Ще маю, — відповів Вітіко, — але він уже старіє.

— Добрі коні тримаються добре, — казав Вольф. — Наш пан завжди забирає звідси добрих коней у Юґельбах, і лишає тут довгошерстих. Ваші вершники на луці теж мали невисоких довгошерстих коників.