Адальберт Штіфтер - Вітіко

Єпископ сів на своє місце, а князь Владислав мовив:

— Дипольде, кажи.

Дипольд підвівся й заговорив:

— Ти князь обох земель і владика нашого роду. Деякі твої родичі спрямували зброю проти тебе, бо хотіли утвердити свою волю супроти твоєї. Навіть якби вони мали скарги, які можна було б визнати за слушні, вони повинні просити в тебе прощення за те, що збунтувалися проти тебе. А ти будеш лагідний і не вдаватимешся до помсти.

Дипольд сів, а князь звелів:

— Генріху, кажи.

— Вони проти тебе, — заговорив Генріх, — князя і владики, провадили війну і повинні за цей учинок просити прощення. Ти, певне, простиш їм.

— Сильвестре, — озвався по тому князь, — я просив тебе прийти, скажи нам тепер свою думку.

Сильвестр підвівся, сива борода спадала йому на чернечу сутану, а сині очі позирали на рядок моравських князів на стільцях. Якусь мить він не казав нічого, а потім заговорив:

— Ясновельможний князю, коли збори високих і низьких панів земель Богемії і Моравії у Вишеграді обрали тебе великим князем, я дотримувався думки, що цей вибір не чинний і що ти не князь, бо в наших землях ніде немає права обирати князя, а високі та низькі пани земель Богемії та Моравії про випадок смерті князя Собеслава вже обрали наступником його сина Владислава і склали присягу. Та оскільки Владислав, син Собеслава, зрікся свого права і став під руку Конрада зі Зноймо, ти став князем так, як ставали всі до тебе, відколи був скасований закон про перехід влади до найстаршого в роду: внаслідок факту і сили. Але так і мало бути, бо інакше не було б ніякого князя аж до ухвалення якогось закону про наступність. Усі добрі люди перейшли до тебе, і мої думки теж стали на твій бік. Тому я думаю, що війна твоїх родичів проти тебе як їхнього князя була бунтом, повстанням проти тебе як їхнього владики. Тож вони в смиренні, звичайному для нашої країни, мають просити прощення. Той, хто спостерігав твої дії, знає, що ти зробиш. Я дякую тобі, ясновельможний пане, за те, що ти покликав мене висловити мою думку в цій важливій справі перед цими високими зборами.

Сильвестр знову сів, а князь спонукав далі:

— Даниїле, старший священику Праги, кажи.

— Моя мова буде коротка, — озвався Даниїл. — Відбувся бунт твоїх родичів проти тебе, великого князя і владики, тому ці родичі повинні, як ведеться, благати прощення.

— Ґезо, абате Страговського монастиря, кажи, — знову заговорив князь.

Але Ґезо, абат Страговського монастиря, сказав:

— Я кажу так, як казав Даниїл, старший священик Праги.

Так, як і Ґезо, казали й усі інші абати та священики.

— А що скажеш ти, Болеміле? — запитав князь.

— Я кажу, — мовив Болеміл, — що треба ухвалити закон про наступність на князівському престолі й подбати, щоб його дотримувалися. А тепер право і хід речей вимагають, як і завжди, щоб твої родичі просили в тебе прощення.

— А що скаже Дівіш? — запитав князь.

— Я кажу, як Болеміл, — відповів Дівіш.

— А що каже Любомир? — запитав князь.

— Я кажу, — відповів Любомир, — що твої родичі, які сидять отут перед нами, зухвало збунтувались проти тебе, тоді як у їхніх дописах та словах не згадано жодного приводу, що змусив би їх до того. Тому вони повинні просити прощення за це. А ти, високий пане, будь лагідний і прости їх.

Отак, як відповідали люди, яких запитував князь, казали всі високі та низькі пани земель Богемії та Моравії, зібрані в залі. Наполягали, що князі повинні просити прощення. Так казав кожен, і ніхто не суперечив.

Коли всі люди виразно висловили свою думку, заговорив князь:

— Ви чули, нащадки роду Пржемисла, які воювали проти мене, що сказали тут пани. Я не додам нічого. Але з тобою, Владиславе, я ще поговорю. Ти висунув проти мене найтяжчий закид, мовляв, я вкрав князівський престол. Але саме твій батько започаткував процес, завдяки якому я став великим князем. На з’їзді в Садскій він спонукав панів Богемії і Моравії скласти присягу, що вони визнають тебе князем, коли він сам помре. Отже, право призначати князів він майже вклав у руки панів. Пани скористалися тим правом і обрали князем мене. Перед вибором вони сказали, що з огляду на присягу вони б визнали тебе наступником у прямому розумінні, якби твій батько жив ще так довго, щоб ти дозрів і засвоїв науку врядування. Та коли твій батько смертельно захворів, перше ніж присяга могла набути сенсу, вона втратила свою чинність. Тому замість юнака, який ще не вмів урядувати, пани обрали чоловіка, припустивши, що він буде здатний урядувати. Я вагався перед вибором, але ви казали, що обов’язок мого серця — прийняти князівську владу, і я взяв її. Ті, хто обрав мене, щоб мати змогу порядкувати в країні, помилилися. Навіть якби я тоді став князем неправомірно, твоє, Владиславе, право втратило чинність, коли ти підпорядкувався Конрадові, що його обрали князем ті, хто не мав змоги правити замість мене. А якщо твоє право втратило чинність, виникло моє право. Отака ситуація, Владиславе, і тому твій батько, здогадуючись, сказав перед смертю: «Владиславе, скорися, Начерат не переможе його».