Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Переносять місце поховання, — зітхнув Здик, — а загалом усе, як у нас: спершу вдаються до насильства, потім каються і отримують місце свого останнього спочинку. В твоїй країні, превелебний брате, над нами скоїли насильство. По нас пустили стріли з арбалета, які відскочили від нас.

— Хто на таке наважився? — занепокоївся єпископ Пассауський.

— Я піймав одного з тих двох чоловіків, — мовив Вітіко.

— І віддав його до нашого суду? — запитав єпископ.

— Ні, — заперечив Вітіко, — я сам судив його. Розпитуючи його і людей у Гауценберґу, я з’ясував, що він хотів скоїти лише злочинний напад, тож я відпустив його, але з погрозою. Ми не мали часу для суду і я не хотів привертати увагу людей до нас, якби, ми, їдучи далі, вели його з собою.

— Добре зроблено, Вітіко, — похвалив єпископ.

— Превелебний брате, — мовив Здик, — ти не повинен зважати на цю притичину, ті стріли прилетіли не з Моравії, а чоловік, який за власним бажанням пустив їх у нас, не уникне кари.

— Прикро, що порядок у ці дні дедалі більше порушують, — зітхнув Реґімберт, — а й найприкріше те, що в нашій Баварській землі немає ані пана, ані герцога. Король тримає землю під своєю владою, і, певне, багато чого має статися, щоб маркграф Генріх у Відні не отримав якоїсь її частки.

— Король — єдинокровний брат маркграфа Генріха, — докинув своє слово Здик, — і він, провівши тяжку війну з вашим герцогом Генріхом Гордим і його братом Вельфом, боїться, що, як віддати хлопчику Генріху Саксонію, та ще й Баварію, він колись зміг би стати дуже могутнім. І отак може статися те, про що ти казав.

— Тоді Пассауська єпархія ще далі заходила на територію Східної, тобто Австрійської марки, ніж тепер, — зауважив Реґімберт.

— За наших часів відбудеться багато всяких змін, — погодився Здик, — і церква буде змушена миритися з тими змінами.

— Так, трапляються знамення і дива, держави міцніють і минають так, як ми й не здогадувалися, — говорив Реґімберт, — тому слід ретельно зважати на ті знамення. Подумай про Фрідріха фон Бюрена і те, ким він став. Він був шляхтич, як був шляхтич його батько і міг бути дід. Але він був звичайний шляхтич, і його предків повиває морок. Він походив із села Бюрен на вершині гори Гогенштауфен і збудував там замок. А потім своєю рукою і порадою завжди служив Генріху IV, тож той зрештою сказав: «Я даю тобі за дружину свою доньку Аґнесу і передаю тобі Швабське герцогство». І хіба Конрад, син цього чоловіка з Бюрена, не сидить тепер на королівському престолі Німеччини, першому світському престолі на цій землі, що йде одразу після престолу святого отця в Римі? І хіба цей рід не зростатиме? Хіба він не повалив старих Вельфів, що були могутні в Баварії і Саксонії? І хіба він не воював колись проти Генріха, сина нашого покійного герцога Генріха Гордого, сина, якому дали Саксонію і в якому тепер росте мстивий лев? А якщо сваряться могутні, чи можеш ти сказати, брате Здику, в які часи і в які країни пошириться ця боротьба? І, як видерся на гору той Бюрен із Гогенштауфену і здобув для свого роду німецький королівський трон, так і за наших часів якийсь інший чоловік послав своїх синів, щоб вони шукали собі засобів прожиття, і вони знайшли собі королівські корони, що вже страхітливі й можуть стати ще страхітливіші. Був колись такий собі Танкред, що жив у Нормандії. Він теж був звичайний шляхтич, а його рід мав деякий авторитет. Він узяв собі за дружину шляхетну дівчину Моріелу, а вона народила йому доньку і п’ятеро синів. А коли вона померла, він одружився зі шляхетною дівчиною Фрезендою, і вона народила йому доньку і семеро синів. Вони виховали і доньок і синів. Юнаки були вправні в усіх чоловічих і лицарських чеснотах. І тоді батько сказав: якщо мої маєтності поділити між вами, кожному дістанеться надто мало, а якщо вони дістануться комусь одному, він зможе й далі зберігати авторитет свого роду, а якщо й решта здобудуть собі славу та маєтності, ви всі зможете набути значущості. І тоді троє синів, Вільгельм, Дроґо і Гумфрід, пішли в Італію і стали на службу герцога Капуї. Цей герцог виявився скнарою, і вони пішли на службу до герцога Салерно. Той передав їх грецькому імператору Михаїлу, і вони разом із людьми з Нормандії, що потім прийшли туди, розгромили для нього на острові Сицилії сицилійське і сарацинське військо. Проте греки одурили їх під час поділу здобичі й були підступні, тож нормандці були змушені втекти до Італії. Там вони здобули штурмом місто Мальфі, перетворили його у фортецю, яка мала бути їхньою спільною власністю, а всім здобутим вони мали ділитися. Вільгельма визнали за проводиря. Він повів людей проти греків, які намагалися викинути зайд із країни, й переміг греків. Але Вільгельм помер. Проводирем тоді став Дроґо, і до нього прибуло ще семеро синів Танкреда. Греки не спромоглися ані одержати перемогу, ані подарунками виманити чужинців із країни, і тому вирішили вдатися до підступу. Дроґо, коли він пішов до церкви в Монтелло, вбили, багатьох його людей перебили, і того дня, напевне, знищили всіх норманів. Але замість Дроґо став Гумфрід, він скликав своїх, вони взяли штурмом Монтелло, перебили зрадників і зміцнили свою владу. Тепер уже святий отець Лев намірився вигнати їх із країни й наказав їм покинути Італію. Вони не послухалися. Тож він посунув на них разом із людьми герцога Беневента, з греками і навіть німцями. Але перемогли нормани і полонили святого отця. Вони засвідчили йому велику шанобу, і він надав їм у ленне володіння те, що вони мали і те, що вони ще завоюють у нижній Італії. Коли Дроґо помер, на його місце став наступний син Танкреда — Роберт Ґвіскар. Казали, наче той Роберт мав дуже гарні червоні щоки, сині очі й біляве волосся. Але люди вже не слухалися проводиря. Між ними виникли чвари, всі розділились і жили в своїх замках. Роберт збудував собі замок, і був змушений красти харчі, влаштував нібито похоронну процесію до одного монастиря і, залякавши ченців, домагався від них грошей і харчів, потім заманив до свого замку одного багатого чоловіка й вимагав за нього викуп. Потім в Апулію приїхав наймолодший син Танкреда — Рожер. Він був гарний і білявий, як і його брат, але більший. Спершу він жив у згоді зі своїм братом Робертом. Та потім вони розсварилися й воювали між собою. Рожер отримав від свого брата замочок у подарунок і був змушений грабувати на шляхах, а вночі зі своїм слугою крав коні. Брати знову примирилися, а примирившись, Роберт відбив землі в Апулії, а Рожер здійснив грабіжницький похід на Сицилію і здобув місто Мессіну. Згодом брати знову розсварилися і воювали один з одним. Та потім Рожер якось урятував свого брата з полону та від смерті, і відтоді вони жили в злагоді аж до смерті й допомагали один одному. Рожер переміг сарацинів у Сицилії, потім до нього приїхав Роберт і брати пройшли з військом по всьому острову. Згодом обидва повернулися в Апулію, брали міста голодом, штурмом або переляком, знову завоювали Палермо, а далі й решту Апулії. Рожера визнали герцогом Сицилійським, а Роберта — герцогом Апулійським. Потім Роберт спорядив військо проти грецького імператора Олексія, поплив до Греції, переміг імператора в багатьох битвах і от-от мав завоювати всю імперію. Але на батьківщині виникли заворушення, і святий отець Григорій VII покликав Роберта на допомогу, бо його обступив облогою імператор Генріх в замку Святого Ангела. Роберт лишив свого сина Боемунда в Греції, повернувся додому, розбив бунтівників і разом із братом подався на Рим і визволив святого отця. Тим часом Боемунд переміг греків у трьох битвах. Роберт рушив у другий похід проти греків, але помер. Його сини сварилися між собою, і зрештою його рід остаточно згас. Помер і Рожер, його наступником став його син, теж Рожер, і цей другий Рожер став володарем Сицилії та Апулії. Потім він став королем, і дванадцять років тому під час святого Різдва в архієпископській церкві Палермо його помазав кардинал, присланий від антипапи Анаклета. Блаженний на небесах імператор Лотар після свого походу на Рим задля коронування завоював усю Італію, загнав Рожера на Сицилію і висадив на папський престол святого отця Інокентія, та, коли Лотар повертався до Німеччини й помер по дорозі, Рожер знову відвоював усі землі нижньої Італії, і святий отець Інокентій визнав його королем Апулії, Калабрії, Капуї та Сицилії. І тепер він, цей онук простого чоловіка Танкреда, постав як могутній володар, готовий забрати геть усе, нехай навіть так багато, як тільки можна уявити собі. А яке тим часом становище у верхній Італії? Якщо на словах там визнають імператора, то насправді ніхто на нього не зважає, там панують пожадання, Венеція воює з Равенною, Флоренція і Піза з Луккою і Сієною, Верона та Віченца з Падуєю і Тревізо, Болонья з Моденою, і в тій боротьбі беруть участь і місцеві пани, маркграф Тосканський обстоює флорентійців, граф Ґвідо — їхніх ворогів, виникли ватаги грабіжників, які грабують і ворогів, і друзів, нападають на єпископів та абатів. Хіба абат із Клюні, на якого теж напали розбійники, не писав королю Рожеру: «Ох, коли ця бідолашна земля буде підпорядкована твоїй владі?» І хіба ці слова не стали відомі? Якщо німецький король не прийде на порятунок, Рожер захопить ту землю, однією рукою триматиме її, а другу простягатиме через Альпи і намагатиметься проковтнути все, бо ж інакше все розпадеться.