Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Не сталося нічого видатнішого, — повторив Здик, — і я завжди бережу ці слова в своїй душі.

— Але люди в Єрусалимі не зберегли відтоді в чистоті своїх серць, — зауважив єпископ Реґімберт.

— Так, не зберегли в чистоті своїх серць, — підтвердив єпископ Здик, — і я сам бачив у Єрусалимі, що в серцях у них немає чистоти.

— Тому, напевне, їх знову спіткали нещастя, — розповідав далі Реґімберт. — Побожний король Ґотфрід панував недовго. Потім серед мук і надбань королівством сімнадцять років правив його брат Балдуїн. Потім був інший Балдуїн, його двоюрідний брат, граф Едесський, що заснував державу від Тарса до Єгипту. Вже за наших днів він видав заміж свою найстаршу доньку Мелізенду за графа Анжуйського Фулька, що став королем після його смерті. Король Фульк тепер уже старий, він світської й непевної вдачі, та й інші там світські й пожадливі. Тоді Господь пробудив двох ворогів королівства. Першим був грецький імператор Іоанн, син імператора Олексія, що правив у Греції, коли Ґотфрід прибув у Святу землю. Іоанн був сміливий чоловік і від самого початку свого панування переміг турків і печенігів. Потім проти нього почала війну Угорщина, бо він по-дружньому прийняв Альмуса, брата-втікача угорського короля. Іоанн переміг і Угорщину. Після цього посунув зі своїм військом в Азію і відбив невірних. Певне, вже п’ять років, як він відвоював Тарс і всю Кілікію і дійшов до християнського міста Антіохії. Оскільки ті землі належали колись Греції, а перші прочани обіцяли імператору Олексію, що перебуватимуть в ленній залежності від нього, Йоганн пожадав тепер їх. Але теперішні прочани відмовили йому, тож нині християни воюють проти християн. Другим ворогом є Імадеддін Зенгі, невірний, що володіє Алеппо, Сирією і Межиріччям. Він спрямував свою зброю проти християн і полонив Раймунда, графа Триполітанського, а короля Фулька оточив в одній фортеці коло Аккона. Графа Раймунда він випустив за викуп, а короля — за ту фортецю. Тепер він готується напасти на Едессу. Якщо від нас не підуть у Левант прочани з новою вірою і новим завзяттям, можна втратити все. Боемунд пропонував один світський засіб. Треба завоювати грецьку імперію, утвердити там міцне західне панування і вже звідти завойовувати й приєднувати нові землі. Але Господь і без цього засобу порятує і визволить своїх вірних.

— А якщо це все через гріхи людей буде втрачене, коли-небудь його знову можна буде відвоювати, тож будуть і пастир, і паства, — запевнив Здик.

— Щасливі будуть ті, хто буде обраний для таких здобутків, — казав Реґімберт. — Скажи, Здику, чи буде князь Владислав брати участь у священній війні?

— Владислав, великий князь Богемії і Моравії, спершу зміцнюватиме владу у своїх землях, — відповів Здик, — а вже потім робитиме те, що дасть користь церкві та людям.

— Королі, князі і всі, хто має силу, повинні взяти участь у цьому поході, — переконував єпископ Пассауський. — А ти, мій сину, Вітіко, ти проведеш свою юність у Святій землі?

— Коли мої незначні зусилля зможуть дати якийсь результат, я не відмовлятимусь, — відповів Вітіко.

— Я вірю в це, — проказав єпископ.

— Превелебний єпископе, ви назвали в своїй розповіді одне ім'я, яке я знаю, — додав Вітіко. — Альмус — брат-утікач угорського короля, брат, якого по-дружньому прийняв імператор Іоанн, — це батько Адельгайди, дружини чеського князя Собеслава, що любила Богемію та Моравію, була в цьому житті, наче свята, й засвідчувала свою зичливість. Дозвольте мені, високоповажний пане, сказати слово про Владислава, князя Богемії і Моравії. Якщо цього вимагатиме честь і слава його земель, він понесе свою корогву й за кордони до далеких народів, і ми підемо за ним.

— Я знав Адельгайду, мій сину, — мовив Реґімберт, — вона насолоджується на небі святою винагородою. Владислав міг би не тільки дбати про честь і славу своїх земель, а й робити те, чого вимагає честь і слава Господа.

— Господь усякчас і за різної пори веде людей, — заговорив Здик, — і пробуджує тих, кого потребує даної миті, тож пробудить і тих, хто і в світських справах, і в небесних утвердить його честь і славу, навіть якщо це відбудеться в таких далеких літах, яких ми не бачимо й про які навіть не здатні помислити.

— Амінь, — підсумував єпископ Пассауський, — так було і так буде. Оскільки нині, як ти казав, треба, щоб князь Святослав [так в друкованому оригіналі. — прим. верстальника ] зміцнив свою владу, святий отець пошле свого легата в Богемію, який упорядкує церковні справи, і князь тоді зможе врядувати далі, а Німеччині годилося б мати короля, що має в собі водночас кров Гогенштауфенів і Вельфів, як-от молодий Фрідріх, тоді війна між ними припиниться, Італія повинна коритися, святий отець та імператор, коли його коронують, повинні жити в дружбі, і тоді годі буде осягнути оком намети тих, хто йтиме в похід у Святу землю, і Господа там піднесуть у славі.