Адальберт Штіфтер - Вітіко

Поки єпископ ще казав ці слова, до кімнати зайшов священик Костянтин. Він стояв поодаль і чекав, поки єпископ закінчить.

— Ну, що ти скажеш, любий велебний брате Костянтине? — запитав єпископ.

Священик підступив ближче, нахилився й заговорив:

— Готове вже все необхідне для прийняття превелебного єпископа Оломоуцького, і превелебний єпископ може йти у свої покої.

— Превелебний брате Здику, — мовив Реґімберт, — якщо ти бажаєш піти у свої покої, то кажи.

— Сонце, як я бачу на тій горі, вже зайшло, — відповів Здик, — мабуть, уже пора шукати свої покої і проказати там вечірню молитву.

— Тож іди у свій дім під моєю покрівлею, і тебе охоронятимуть люди з Гаґенау і Пайлштайна, а ще й з єпархії, — мовив єпископ Пассауський і підвівся зі свого місця.

Єпископ Здик у своєму бурому вбранні теж підвівся з шовкового стільця, Реґімберт узяв його за руку і мовив:

— Дай я проведу тебе. А ти, шляхетний Вітіко, йди за нами, щоб я й тобі показав твою кімнату.

Реґімберт повів єпископа за руку до інших дверей, ніж ті, крізь які зайшли подорожні. Вітіко йшов слідом за двома церковними ієрархами. За Вітіко йшов священик Костянтин. Вони вийшли в передпокій, там стояли священики, камергери і слуги, що приєдналися до процесії в порядку, який відповідав їхньому сану. Єпископ Реґімберт вів свого гостя покоями з дерев’яними панелями і різьбленими постатями апостолів і святих, а потім по килимку короткого коридору в іншу частину церковного маєтку й зупинився перед дубовими дверима:

— Благослови, Боже, вхід.

Слуга відчинив стулку дверей, і процесія зайшла в просторий передпокій, де горіли вогні. З передпокою можна було бачити інші освітлені кімнати. Єпископ Пассауський повів Здика за руку в ті кімнати. Спершу вони зайшли в кімнату, оббиту червоним шовком. У тій кімнаті під червоним шовковим дашком стояв хрест зі Спасителем, перед ним ослінчик для молитви, теж оббитий червоним шовком. Потім вони зайшли в кімнату, оббиту темно-синім шовком із багатьма обтягнутими темно-синім шовком стільцями і столами. Потім зайшли до трапезної з темними грушевими панелями. В трапезній стояли столові прибори, вже приготовані для вечері. Далі пройшли до житлової кімнати, що, як і трапезна, мала на стінах грушеві панелі. Звідти — до кімнати з коричневими горіховими панелями. В цій кімнаті столи дубові шафи з відчиненими дверцятами. В деяких шафах висіли шати, які високий церковний достойник мав одягати в церкві, а також одяг, у якому він міг ходити за межами церкви, в домі, в полі та лісі, в інших шафах стояла різноманітна зброя. Після гардеробної йшла одягальня з коричневими горіховими панелями, і в глибині цієї кімнати за золотою шовковою завісою стояло ліжко.

Єпископ Пассауський, провівши гостя через усі ті кімнати, зупинився перед шовковою завісою й мовив:

— Превелебний брате Здику, я показав тобі твої покої, живи в них, як у себе вдома, і висловлюй будь-яке бажання, коли треба задовольнити якусь потребу. Дозволь мені піти. Слава Господу Богу!

Відпустив руку Здика, а той одразу ж і повторив:

— Слава Господу Богу! Дякую тобі, і я проведу тебе.

Єпископ Пассауський пішов назад, а Здик провів його аж до передпокою. Реґімберт вийшов із передпокою й за ним пішли деякі священики, камердінери і слуги. Костянтин, два священики, два камердінери і четверо слуг лишилися зі Здиком. Він обернувся до них і сказав:

— Велебні панове, щиро дякую за ваш супровід, думаю, не годиться, щоб я ще довше відривав вас від ваших молитов і обов’язків.

— Превелебний пане, ми належимо тобі, — пояснив Костянтин, — тож гукай нас, коли захочеш чогось.

— Я так і вчиню, — сказав Здик.

Костянтин зі священиками вийшли з передпокою.

— Вітіко, зачекай хвилинку, — попросив Здик і пішов у червону кімнату, став навколішки на молитовний ослінчик перед розп’яттям і молився. Згодом підвівся, вийшов із кімнати й заговорив:

— Спершу подяка Господові, потім подяка тобі, Вітіко, ти виконав щодо мене щирий християнський обов’язок, тож нехай тобі буде винагорода в Лісовому краї, від дому Генріха фон Юґельбаха аж до того місця, де ти житимеш. Нехай Владислав буде окрасою свого престолу і дай Боже й мені мати змогу допомогти йому чим-небудь. Цих днів подорожі я не забуду, і винагорода на тому світі не обмине тебе.

Сказавши, Здик поклав руки на голову Вітіко, немов для благословення.

— Високий пане, — мовив Вітіко, — я дякую за ваші слова. Те, що я зробив, я робив не за винагороду, а тому, що вважав: ці дії добрі. Тому я діяв із любов’ю, яка поєдналася з моєю любов’ю до вас. Кожне щастя, яке трапляється в мене, це ласка Господа, а щастя в Лісовому краї моєму серцю миліше, ніж десь в іншому місці.