Адальберт Штіфтер - Вітіко

Молодик пішов у глиб подвір’я й зайшов у споруду. Звідти вийшло аж троє стаєнних і хотіли забрати коней.

— Стривайте, — мовив Вітіко.

Стаєнні і всі решта стояли коло коней. Ганс вийшов зі споруди разом з іще одним молодиком у лицарському обладунку. Вони підійшли до гурту, і воротар заговорив:

— Ось учень Вітіко, він приніс звістку превелебному єпископу. Представляю вам Вітіко.

— Вітання тобі, вірний хлопче! — промовив чоловік у лицарському обладунку.

— Вітаю тебе, Рудольфе! — привітався й Вітіко. — Нам треба до превелебного єпископа.

— Вітіко, ми вже не в єпископській школі, — відповів Рудольф, — але повинні любити один одного не менше, ніж давніше, і я люблю тебе, Вітіко. Йди зі своїми товаришами по сходах до зали нарад, а звідти в червону залу і там зачекай. А вже завтра ми справимо свято і по-справжньому привітаємо тебе з поверненням.

— Так і зробимо, — погодився Вітіко.

Рудольф після розмови повернувся крізь ті самі двері в будівлю.

— А тепер покажіть нам, де розмістити коней, — звернувся Вітіко до стаєнних.

Стаєнні показали шлях і допомогли завести коней. Зробивши найнеобхідніший догляд, Вітіко сказав своїм супутникам, що їм можна йти за ним, і знову вивів їх на подвір’я. Там ще й досі стояли воротар і Ганс.

— Оділе, я дякую тобі, — мовив Вітіко, — а те, що має бути далі, я вже знаю.

— Я приготував усе, щоб вам було добре, — запевнив воротар.

— Гаразд, — схвалив Вітіко.

Воротар пішов у кімнатку поряд із брамою. Ганс замкнув стулку брами і сходами коло неї піднявся в кімнатку.

Вітіко тим часом повів свій супровід крізь двері, в які заходив Рудольф, до великої зали. З тієї зали Вітіко піднявся широкими сходами в коридор. Пройшовши трохи по коридору, Вітіко відчинив високі двері й зайшов зі своїми людьми до покою, де було багато столів і стільців. Із того покою вони зайшли до ще однієї великої зали. Зала була вимощена червоним мармуром. Уздовж стін стояли лави з жовтими м’якими сидіннями. Крім лав, більше ніяких меблів не було, а дверей Вітіко побачив аж троє. В одні двері він зайшов, другі були зачинені, а крізь треті, відчинені, видніла велика кімната з чотирма вікнами, стіни якої були оббиті червоним вицвілим шовком, там стояло багато лав і стільців, оббитих таким самим шовком. Вікна і зали, і кімнати виходили на гори по той бік річки Інн.

У залі Вітіко чекав. Трохи згодом із кімнати, оббитої шовком, вийшов високий чоловік із каштановим волоссям, каштановою бородою і видовженим обличчям. Він був у широкому фіалковому вбранні й мав поверх нього золотий ланцюг із золотим хрестом. За ним ішло двоє чоловіків у священицьких сутанах. Чоловік глянув на Вітіко і його супровід, а потім дав своїм священикам знак вийти. Вони відчинили зачинені двері й зайшли крізь них в іще одну кімнату.

Після цього чоловік у бурому вбранні, який приїхав із Вітіко, підійшов до чоловіка з золотим ланцюгом і якусь мить постояв перед ним. Потім зняв шапку з голови й заговорив дзвінким голосом:

— Превелебний єпископе Пассауський, ясновельможний графе фон Пайлштайн і Гаґенау, вельмиповажний освячений священику Реґімберте! Я прийшов до тебе в убранні Якова, яке він мав на собі в пустелі під час утечі.

— Превелебний єпископе і вірний брате Здику! — відповів єпископ Пассауський, — навіть якби ти прийшов в убранні Лазаря, ти був би паном у цьому домі. Вітаю тебе!

Єпископ Пассауський поклав руки на плечі чоловіка в бурому вбранні й поцілував його в чоло. Чоловік у бурому вбранні теж поклав руки на плечі єпископа й поцілував його в чоло. А потім проказав:

— Я не хочу бути паном цього дому, а тільки прошу тебе дати мені змогу зняти панцер і меч, які я і вдень, і вночі ношу під цим убранням, зняти, щоб я міг ходити в простому вбранні, щоб твій дах був у мене над головою, щоб я почастувався простими стравами, яких потребує моє тіло, і помолився Богові в твоїй церкві.

— Живи, як бажаєш і як я вшановую тебе, — відповів єпископ Пассауський. — А ти, Вітіко, взяв на себе клопіт провести до мене превелебного єпископа. Вітаю тебе.

— Превелебний єпископ і абат Сильвестр казали мені, що я повинен жити в смиренні перед Господом Богом, тож я провів би по шляху кожного гнаного й захищав би його, а високого єпископа Здика, що його я шаную, й поготів. Я поїхав із ним разом зі своїм слугою, що стоїть отут.

— Що ж, превелебний брате Здику, ходи до мене в кімнату, та й ти, Вітіко, поки приготують вам покої, — запросив єпископ Пассауський.