Адальберт Штіфтер - Вітіко

— А ви знаєте їх ближче? — запитав Вітіко.

— Інколи вони підходять до мого возу і ніколи не заподіяли мені ніякого лиха, — відповів крамар.

— Як їх звуть? — запитав Вітіко.

— Їх обох звуть Генріхом, як і молодого герцога, — відповів крамар.

— Я дякую вам і господареві за відповіді, — подякував Вітіко і повернувся обличчям до полоненого: — Чотири роки тому я казав тобі, що зроблю тобі колись послугу, а тепер для цього настав час. Я відпускаю тебе, але пам’ятай: я часто буваю в цих лісах, часто на вершині Трьох Сідал і далі на схід. Я збудую собі дім у Лісовому краї і, якщо коли-небудь побачу тебе в лісі зі зброєю, то звелю повісити тебе на дереві, під яким ти стоїш. Скажи це й своєму товаришеві. Я дотримуюсь своїх слів, як дотримався і тепер. Раймунде, розв’яжи йому руки.

Раймунд спершу відв’язав довгу мотузку, потім забрав цурпалок і насамкінець розкрутив мотузку на передпліччях.

— А тепер біжи так далеко, як несуть тебе ноги, — промовив Раймунд.

Чоловік розтер собі зап’ястки і пальці, а потім кілька разів розгладив свою шкіряну безрукавку. Потім подякував:

— Красно дякую, красно дякую.

— Іди, — проказав Вітіко.

— Я б попросив повернути арбалет, — сказав чоловік.

— Арбалет буде зламаний, — відповів Вітіко, — а ти забирайся.

— Іди, якщо хочеш бути цілий! — крикнув Раймунд.

Чоловік пішов від заїзду до дерев, а невдовзі вже й зник за ними.

— Порубай сокирою арбалет, — наказав Вітіко Раймундові.

Раймунд порубав сокирою дерев’яні частини й нитку, а металеві зламав: поклав опуклістю догори і стрибнув зверху.

Після цього Вітіко замовив страви і наїдки для себе і своїх людей. Поївши й доглянувши коней, усі троє поїхали далі. Їхали на південний схід, проминаючи переліски, хатини, луки і поля, і доїхали, коли сонце вже схилилося над обрієм, до міста Пассау.

Їхали через перешийок Гальс до річки Ільц, уздовж Ільцу до Дунаю, потім між Дунаєм і нагромадженням скель ішли проти течії і дійшли до мосту. Переїхали міст і опинилися в місті.

Вітіко їхав по довгій вулиці, обидва його супутники — за ним. По вулиці всі троє добулися до площі, що була вища від решти міста. На тій площі стояла велика соборна церква Пассау. Вітіко проїхав повз церкву в східному напрямі з пагорба вниз. Там вершники під’їхали до дуже великого дому, що був темного кольору і складався з різних частин. Вітіко зупинився коло брами будинку, нахилився з коня і тричі вдарив залізним молоточком, що висів коло брами, по залізній штабі поряд із молоточком. У брамі відчинилися дверцята й показався чоловік у фіалковій шапці та фіалковому плащі, натомість камзол і штани в нього були жовті. Він мав сиве волосся й сиву бороду і запитав:

— Чого вам треба?

— Нам треба до превелебного єпископа Пассауського, — відповів Вітіко, — ми принесли йому звістку.

— Вітіко, я б ніколи не повірив, — промовив чоловік, — що ви так скоро знову приїдете, бо ж ви тяжко сумували з приводу смерті єпископа Реґімара й поїхали в далекі краї. Як вам потім велося?

— Оділе, невдовзі я розповім тобі про свою долю, — сказав Вітіко, — а тепер мені треба до єпископа.

— Якби я сказав, що не відчуваю великої радості від того, що знову бачу вас, — розповідав чоловік, — це було б брехнею. А до превелебного єпископа я вас проведу, бо він довіряє мені не менше, ніж довіряв покійний пан Реґімар. А війна вже скінчилася, в якій ти брав участь?

— Уже скінчилася, — відповів Вітіко, — і я знаю, що ти в цьому домі маєш велику шану як воротар і відчиниш нам браму, щоб ми заїхали, розмістили коней і могли піти до превелебного єпископа.

— Так, — кивнув головою воротар, — і я розмовляв про вас із превелебним єпископом, розповідав, які ви були розумні і які сміливі будете. А якщо ви думаєте, що я другові, який стукає в мою браму, відмовляю в гостинності, ви помиляєтесь.

Старий обернувся в дверях і гукнув усередину:

— Гансе!

— Агов! — долинув зсередини гучний голос.

— Відчини! — наказав воротар.

За брамою загуркотіли залізні штаби, відчинилася стулка воріт, де не було дверцят, і в брамі постав високий і дебелий молодик. Він був, як і воротар, у фіалковому плащі, але на його голові виднів залізний шолом, на грудях — панцер, а на ногах — наголінники.

Вітіко і його супровід проїхали повз чоловіка на широке подвір’я. Там зупинились і спішилися. Воротар і молодик підійшли до них.

— Гансе, — мовив воротар, — гукни стаєнного, і зайди до Рудольфа, ну, Штайнера.