Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Тож ви засідали на шляху в Австрію? — допитувався Вітіко.

— Ні, — заперечив чоловік, — то тільки балачки такі були.

— Гаразд, — кивнув головою Вітіко, — а що було сьогодні?

— Мій знайомий, пускаючи стріли, сказав, що ви розвідники і йдете від Леопольда. Він хотів вас трохи подряпати, бо ж вас було троє, та от тільки його стріли не пробили вашої шкіри і одягу вашого зброєносця.

— Ви тоді в Гауценберґу не дуже придивлялися до лосячої шкіри мого обладунку, — мовив Вітіко.

— А я тоді казав своєму знайомому, що ви дуже шляхетний пан і ніякий не розвідник.

— А тобі твій знайомий сказав, навіщо він стріляв по моєму зброєносцеві? — запитав Вітіко.

— Він боявся його більше, ніж другого, — відповів чоловік, — та й по другому він потім теж би стріляв.

— А якби він нас просто подряпав, невже він думав, що ми не будемо боронитися? — дивувався Вітіко.

— Боронилися б, — відповів чоловік, — і мій знайомий утікав би, бо я б не дав зловити вас: адже ви дуже шляхетний пан і ніякий не розвідник.

— З якого села ти пішов до церкви Святого Ульріха? — запитав Вітіко.

— З Гауценберґа.

— А твій знайомий казав тобі, з якого села він прийшов у чагарі? — допитувався Вітіко.

— Ні, він такого не казав, — відповів чоловік, — але й він, напевне, вийшов із Гауценберґа.

— А звідки ти родом? — запитав Вітіко.

— З Пассау, шляхетний пане, — відповів чоловік.

— А ти знаєш, звідки родом твій знайомий? — запитав Вітіко.

— Здається, він народився десь коло Пассау.

— А де був ти останні три-чотири дні або й тиждень? — не вгавав Вітіко.

— Я був удома, або в Гауценберґу, або у Вісгофені, або там, куди мав занести якусь звістку, або там, де була для мене якась робота, — розповідав чоловік.

— І твій знайомий теж був десь тут? — запитав Вітіко.

— Я бачив його то тут, то там, — відповів полонений.

Вітіко звернувся тепер до людей, що стояли коло будинку:

— Серед вас є господар заїзду?

— Авжеж, — відповів один голос.

— Тож, прошу, підійдіть до нашого столу, — попросив Вітіко.

Господар пішов до столу.

— Дайте мені відповідь на кілька запитань про цього чоловіка, що стоїть отут зв’язаний перед нами, — сказав Вітіко.

— Якщо я зможу відповісти, — відповів господар.

— Цей чоловік сьогодні вже був тут? — запитав Вітіко.

— Він їв тут уранці сир, — повідомив господар.

— Їв сам? — запитав Вітіко.

— Ні, з ним був ще один чоловік, — відповів господар.

— Той другий чоловік мав сиву бороду? — запитав Вітіко.

— Так, він справді мав сиву бороду, — відповів господар.

— А ці двоє часто ходять разом? — допитувався Вітіко.

— Як трапляється, — відповів господар, — але я вже частенько їх бачив.

— А вони вже довго крутяться в цій місцевості? — запитав Вітіко.

— Колись вони були воїнами покійного герцога Генріха, — відповів господар. — Певне, живуть десь поблизу від Пассау, і їх багато разів бачили в нас то тут, то там.

— А чи ходили вони й за ліс? — поцікавився Вітіко.

— Важко сказати, бо там не дуже є де заробити, — стенув плечима господар.

— А чи вони цього літа не були відсутні довгий час? — запитав Вітіко.

— Думаю, ні, — відказав господар, — останнім часом їх часто можна було побачити на нашій вулиці.

— Отже, й останні два тижні? — уточнив Вітіко.

— Авжеж, — відповів господар.

— А чоловік за тим столом крамар? — запитав Вітіко.

— Так, — кивнув господар.

— То зробіть мені послугу й запросіть його до нашого столу, — попросив Вітіко.

Господар пішов до крамаря і разом із ним повернувся до Вітіко.

— Тож ви крамар, — мовив Вітіко.

— Так, — відповів крамар.

— Ви, звичайно, подорожуєте в багато різних місць? — запитав Вітіко.

— Що ж, як заведено.

— Дайте мені відповідь на одне запитання про цього чоловіка, — попросив Вітіко.

— Якщо знатиму відповідь, то й скажу, — всміхнувся чоловік.

— Скажіть, ви часто бачили його з другим чоловікам, який має сиву бороду? — запитав Вітіко.

— Так, дуже часто, — відповів крамар.

— Якщо ви їздите по навколишніх краях, то чи не бачили ви часом цього чоловіка й десь далі, чи не бачили ви його цього літа по той бік лісу? — запитав Вітіко.

— З весни аж дотепер їх тримав у в’язниці граф фон Формах, — повідомив крамар.

— Ви це точно знаєте? — нахилив голову Вітіко.

— Звичайно, бо я цьому чоловікові мав принести білизну від його матері, — пояснював крамар, — і я приніс її йому у в’язницю, де й той другий сидів.